— Я викликала поліцію не на родичів, а через спробу заїхати на територію мого дому.
— Не смій так казати про Марію, — різко обірвала її Галина Михайлівна. — Вона з дітьми.
— Діти не дають нікому права самовільно займати чужі кімнати.
Дмитро підійшов ближче до хвіртки й спробував говорити рівно, ніби ще міг повернути все в тихе русло. Але голос його зрадницьки тремтів.
— Олено, відчини. Давай без поліції, самі розберемося. Марія перегнула, ти теж завелася. Нехай речі поки поставлять у сараї, а ввечері сядемо й усе обговоримо.
— Ні.
— Та це ж просто коробки.
— Це не коробки. Це перший крок до заселення. І ти чудово це розумієш.
Марія одразу втрутилася, наче тільки й чекала цих слів:
— Авжеж, до заселення! А куди нам тепер подітися? Ти ж сам казав, що вона побурчить, а потім змириться.
Дмитро різко повернув голову до сестри. Лише тепер до нього дійшло: Марія не рятує його з цієї ситуації, а з кожною фразою заганяє глибше.
— Я казав, що поговорю з Оленою, — глухо промимрив він.
— Неправда. Ти сказав: «Ключ у вас буде, заїжджайте, я все владнаю».
Олена подивилася на чоловіка. Їй уже не треба було нічого доводити. Марія сама вимовила найголовніше.
На дорозі з’явилася патрульна машина. Андрій вийшов разом із другим поліцейським, привітався й попросив документи. Олена передала йому теку, паспорт і роздруківки листування.
Марія одразу заговорила голосно, майже на весь двір:
— Це звичайний родинний конфлікт. Ми не злодії. Ми до брата приїхали, він сам дозволив.
Андрій перевів погляд на Дмитра.
— Ви є власником будинку або земельної ділянки?
Дмитро мовчав.
— Ні, — спокійно відповіла Олена. — Власниця я. Ось витяг.
Дільничний переглянув папери й повернувся до Марії:
— Без згоди власниці ви не маєте права заходити на ділянку й заносити речі. Якщо вважаєте, що маєте підстави для проживання, вирішуйте це у встановленому законом порядку. На цей момент вам чітко відмовили.
Тарас насупився.
— У нас є ключ.
— Ключ сам по собі не підтверджує права проживати в будинку, — пояснив Андрій. — Тим більше, коли власниця прямо заперечує.
Марія спалахнула.
— То нам із дітьми тепер на вулицю? Через її жадібність?
Олена вперше за весь день відповіла не Марії, а свекрусі:
— Галино Михайлівно, у вас є вільна кімната. Ви ж одна сім’я.
Свекруха миттю відвела очі.
— У мене ремонт. І тиск. Мені не можна шуму.
Марія повільно повернулася до матері.
— Тобто до тебе не можна, а сюди — можна?
— Не починай, — роздратовано кинула Галина Михайлівна. — Я вже немолода, мені спокій потрібен.
— А мені що робити? — у голосі Марії зірвалася злість. — Дмитро сказав, що питання вирішене!
Дмитро стояв біля хвіртки й дивився собі під ноги. Його роль людини, яка все «влаштує», закінчилася саме там, де треба було відповідати за власні обіцянки.
Олена дістала телефон і відкрила листування.
— Прошу прийняти заяву. Ось повідомлення від Марії про переїзд. Ось повідомлення Дмитра, де він пише, що дав ключ. Сьогодні вони приїхали з речами, намагалися відчинити хвіртку й занести майно після моєї відмови.
Дмитро підняв голову.
— Ти й мої повідомлення показуєш?
— Так. Бо ти передав доступ до мого дому без моєї згоди.
— Ти проти родини пішла.
— Ні, Дмитре. Це ви пішли проти мене.
Андрій занотовував пояснення без зайвих реплік. І саме ця стриманість діяла найсильніше. Ані Марія, ані Галина Михайлівна вже не могли перевести розмову у звичне «ми ж свої». На папері залишалися не образи й не крики, а конкретні дії: ключ, вантажники, спроба відчинити хвіртку, відмова власниці.
Вантажники тим часом зажадали оплатити простій і виїзд. Тарас спершу почав сперечатися, але швидко збагнув: безкоштовно ніхто коробки назад не повезе. Марія вже кричала не на Олену, а на Дмитра:
— Ти нас підставив! Я людям сказала, що ми переїжджаємо. Квартиру віддали. Речі зібрали. І що тепер?
Дмитро спробував пробурмотіти, що все можна було владнати спокійно, але навіть Галина Михайлівна не глянула в його бік. Їй тепер треба було рятувати себе.
— Маріє, поїдете поки до мене на кілька днів, — неохоче сказала вона. — Тільки всі речі не заносьте. У мене й справді місця мало.
Марія коротко, зло розсміялася.
— Звісно. В Оленин дім можна було з ліжком, а до тебе — «всі речі не заносьте».
Олена мовчала. Ця сцена вже не потребувала її участі. Люди, які ще годину тому тиснули на неї одним фронтом, тепер ділили між собою незручності, оплату фургона й наслідки чужих обіцянок.
Дільничний повернув Олені документи.
— Заяву зареєструємо. Про результати перевірки вас повідомлять. Їм роз’яснено: заходити на територію та розвантажувати речі без вашої згоди не можна.
— Дякую, — відповіла Олена.
Марія почула це й різко вп’ялася в неї поглядом.
— Задоволена? Родину зганьбила, дітей на дорогу виставила.
— Ні, Маріє.