“Мене на дачі немає” — сказала рівно, і в слухавці запала тиша

Егоїстично захопили наше місце — образливо й боляче.
Історії

— Олено, ти чому слухавку не піднімаєш? Ми вже на Житомирській трасі! Десь година — і будемо. Став чайник! — голос Наталії, моєї зовиці, ударив у вухо так дзвінко, що я мимоволі зменшила гучність, аби динамік не тріщав.

Я глянула на екран телефона: 30 грудня, 14:15. За вікном повільно сипався мокрий київський сніг і, торкаючись асфальту, одразу розповзався бруднуватою сірою кашею.

У квартирі пахло щойно змеленою кавою і ледь вловимо — хвоєю. У кутку стояла невелика ялинка, яку я напередодні прикрасила під старий фільм: без зайвого блиску, але затишно й зі смаком.

— Наталю, — я неквапом відпила кави, насолоджуючись тишею на своїй кухні. — А ви, власне, куди це зібралися?

— Оце ти даєш, Олено! — у слухавці пролунав сміх, а десь на задньому плані заверещали діти й глухо зареготав чоловічий голос. — На дачу, звісно! До нас! Подумали: чого в місті киснути? Салати веземо, Максим феєрверків накупив. Ти там потихеньку баню підготуй, гаразд? Ми ж із дітьми, треба, щоб у хаті тепло було.

«До нас».

Це коротке слово вже третій рік різало мені слух — відтоді, як не стало мого чоловіка, Наталіїного брата.

Дача була міцним, добротним, але вічно клопітним будинком із бруса. Вона перейшла мені від моїх батьків. Не від чоловіка. Проте для Наталії це місце давно стало «нашим родинним гніздом», куди вона, здається, виписала собі довічний абонемент на відпочинок.

— Наталю, — промовила я рівно, раптом відчуваючи, як напруга всередині не наростає, а навпаки відпускає. — Мене на дачі немає.

У слухавці запала тиша. Чути було лише шурхіт коліс по мокрій дорозі та приглушене радіо в їхній машині.

— Як це немає? — святкова дзвінкість із її голосу зникла, натомість з’явилися знайомі мені металеві нотки. — А ти де? Ми ж домовлялися, що Новий рік — сімейне свято.

— Ми не домовлялися, Наталю. Ти просто поставила мене перед фактом. Я вдома. У Києві.

— Так, — вона, схоже, гарячково перебудовувала план просто на ходу. — Ну добре. Погано, звісно, що будинок холодний. Але ключі ж у тебе, як завжди, під ґанком у банці, ми знаємо. Максим піч розпалить, не маленький. А ти тоді збирайся й приїжджай: на таксі або приміським потягом. Ми зачекаємо. Не годиться ж тобі самій сидіти.

Вона навіть не питала. Вона наказувала.

Так само розпоряджалася моїм часом минулого літа, коли привезла трьох племінників і лишила їх на два тижні: «Олено, ну ти ж усе одно на свіжому повітрі нічим особливим не зайнята, а в мене звіт горить».

Так само розпоряджалася моїми грошима, коли я мовчки оплачувала рахунки за електрику після їхніх зимових набігів, бо «ой, ми забули передати показники, потім розрахуємося».

Жодного разу не розрахувалися.

Межа неповернення.

— Наталю, не їдьте туди, — сказала я, дивлячись, як сніжинка повільно тане на склі. — Розвертайтеся назад.

— Ти що, Олено? З глузду з’їхала? У нас багажники забиті їжею! Діти вже налаштувалися! Максим утомився, йому не можна знову за кермо на зворотну дорогу. Не вигадуй. Усе, зв’язок зникає, скоро будемо. Ключі під ґанком, я пам’ятаю!

Вона відключилася.

Я поклала телефон на стіл і подивилася на власні руки. Вони були спокійні. Бо ще рік тому моя реакція на таку розмову була б зовсім іншою.

Міс Тітс