Раніше після подібних слів я вже носилася б кімнатами, похапцем кидала речі в сумку й набирала номер таксі, аби встигнути приїхати першою, розпалити піч, увімкнути обігрівачі, розморозити будинок і зустріти «дорогих гостей» так, ніби чекала їх із нетерпінням.
Щоб ніхто не образився. Щоб про мене знову сказали: «Олена в нас золота».
Вам знайоме це відчуття? Коли всередині все стискається від спротиву, а обличчя вже саме складається в привітну усмішку: «Та звісно, приїжджайте, я якраз пиріг спекла».
Жінок мого покоління змалку привчали бути зручними. Нам повторювали, що краще промовчати, поступитися, не загострювати, бо «поганий мир усе одно ліпший за добру сварку».
Та іноді життя підводить до межі, за якою вибір стає дуже простим: або тобі остаточно сідають на шию, або ти нарешті згадуєш, що в тебе теж є хребет.
Я підвелася, підійшла до старого секретера й витягла з нижньої шухляди теку з документами. Найпершим зверху лежав договір, датований двадцять третім грудня.
Тиждень тому я продала дачу.
Швидко продала — чоловікові, який шукав тиші й самоти.
Наталії я про це не сказала жодного слова. Бо чудово знала: варто було б мені бодай натякнути на продаж — і вся родина злетілася б, як гайвороння. Почалися б крики про «пам’ять предків», про те, що я «позбавляю дітей свіжого повітря», і неодмінно про те, що «це ж не тільки твоє, це ще й Маркове».
Вони зірвали б угоду. А потім зробили б усе, щоб я почувалася винною.
А мені просто були потрібні гроші. Моя зарплата коректорки разом зі скромною пенсією не витягували утримання двохсот квадратних метрів, які без кінця вимагали то ремонту даху, то заміни котла, то ще якоїсь витрати. Я втомилася власним коштом охороняти чуже право на відпочинок.
Я глянула на годинник. У мене залишалася приблизно година, щоб визначитися: вимкнути телефон чи зустріти удар спокійно.
Новий власник
Ту годину я прожила ніби в тумані. Перед очима раз у раз поставала їхня дорога. Ось вони минають поворот. Ось Максим, чоловік Наталії, сипле своїми звичними жартами. Ось діти нетерпляче крутяться на сидіннях, уже відчуваючи свободу, сніг і канікули.
Вони їхали до будинку, який уже тиждень був чужою територією.
Новий господар, Анатолій Дмитрович, відставник, справив на мене враження людини суворої, але чесної. Коли оглядав ділянку, окремо поцікавився парканом.
— Гостей не люблю, — сухо сказав він, підписуючи акт. — Собака в мене серйозний. Мені потрібен спокій.
Я тоді попередила його відверто:
— Родичі можуть приїхати за старою звичкою. Без дзвінка.
Він тільки криво всміхнувся:
— Це вже моя справа, Олено Ігорівно. Приватна власність є приватна власність.
І тепер дві машини, набиті салатами, пакетами й непохитною впевненістю у власній правоті, під’їжджали до його воріт.
Телефон задзвонив рівно за годину й п’ятнадцять хвилин. На екрані висвітилося ім’я Наталії.
Я повільно видихнула, випростала спину й натиснула відповідь.
— Олено! — це був навіть не крик, а пронизливий вереск, у якому змішалися гавкіт великого пса й низький чоловічий голос десь позаду. — Олено, що тут коїться?!
— Що сталося, Наталю? — запитала я рівно.
— Ключів немає! Замки інші! Ми почали стукати, а звідти… звідти якийсь чоловік вийшов! У формі! І з величезним псом! Каже, що це його будинок! Олено, він якийсь ненормальний! Викликай поліцію, ми боїмося навіть із машин вийти!
— Він не ненормальний, Наталю, — сказала я, дивлячись на своє відображення в темному вікні.
— А хто він тоді?! Хто це такий?! Чому він нас не впускає?!