Вільні номери там мали б знайтися.
— Готель?! — Наталія аж захлинулася від обурення. — Ти серйозно пропонуєш нам зустрічати Новий рік у придорожньому готелі ще й за власний кошт?!
— Я лише називаю вам можливі варіанти, — спокійно відповіла я. — Безкоштовний варіант під назвою «дача» для вас закритий. Остаточно.
— Я тобі цього ніколи не забуду, Олено. Ти зрадила. Ти проміняла пам’ять про Марка на копійки!
— Ні, Наталіє. Я продала стіни, які роками висмоктували з мене останні сили. А пам’ять про Марка живе не в старих дошках і не в перекошених віконницях. Вона в мені. І так, гроші від продажу — це моя опора на майбутнє. До речі, саме ту суму, яку ви з Максимом брали в нас п’ять років тому на машину, ви так і не повернули.
На тому кінці дроту запала важка пауза.
Про той борг у нашій родині було заведено мовчати з показною делікатністю. Усі робили вигляд, ніби нічого не сталося й тема давно розчинилася сама собою.
— Та йди ти, — нарешті кинула Наталія. — Більше нам не телефонуй. Знати тебе не хочемо.
— З прийдешнім, — сказала я й натиснула червону кнопку завершення виклику.
Після цього відкрила контакт «Наталія, зовиця» і без вагань обрала пункт «Заблокувати». За кілька секунд поруч із нею в чорному списку опинився і номер Максима.
Зміна замків
У квартирі стало майже незвично тихо. Лише настінний годинник рівно відмірював секунди, а в келиху з мінеральною водою ледь чутно потріскували бульбашки.
Я сиділа на кухні й чекала, коли мене накриє провина. Нас же з дитинства вчили зовсім іншому: «сам пропадай, а ближнього виручай», «рідня — це святе», «своїх не кидають». Я уважно прислухалася до себе, намагаючись відшукати бодай іскру сорому за те, що образила цих нещасних «сиріток».
Нічого.
Замість гіркого каяття всередині розливалося дивне, майже забуте відчуття полегшення.
Я знову відкрила теку з документами. Банківська виписка. Сума з шістьма нулями. Але для мене це були не просто цифри на папері. Це була моя свобода, викладена чорним по білому.
Тепер я могла поїхати в санаторій у Полтаву не за соціальною путівкою десь у вогкий листопад, а навесні, у травні, коли все довкола цвіте й пахне. Могла нарешті зайнятися здоров’ям у нормальній клініці — без нескінченних черг, талончиків і принизливого очікування під кабінетами.
А ще можна було придбати невеличку студію біля моря. Десь у Чорноморську або в Одесі. Я давно переглядала такі оголошення. Там вітер, пляжі, солоне повітря й море, яке вміє заспокоювати нерви краще за будь-які пігулки.
І найважливіше — адресу цієї студії не знатиме ніхто.
Телефон раптом коротко дзенькнув. Я здригнулася, але це виявилося лише повідомлення від банку: «Нарахування відсотків за вкладом…»
Я підійшла до вікна. Сніг усе так само тихо сипався на Київ, накриваючи вулиці чистим білим покривалом.
Десь там, на трасі, машина розверталася в бік готелю. Цього разу їм доведеться самим заплатити за власний відпочинок. Уперше за багато років.
Чи жорстко я вчинила? Можливо.
Чи справедливо? Так.
Іноді, щоб повернути собі власне життя, достатньо просто змінити замки. Не лише на дверях дачі, а й усередині себе.
Я налила гарячого чаю з лимоном, увімкнула гірлянду на ялинці й щиро всміхнулася своєму відображенню в темному шибці.
Новий рік буде тихим. І цього разу він буде моїм.