— Тому що він уже не наш, — відповіла я без поспіху. — Я його продала.
На тому кінці запала така густа мовчанка, що мені здалося: я майже чую, як у голові Наталії зі скреготом зсуваються думки, намагаючись скластися в хоч якесь розуміння. Десь позаду й далі захлинався гавкотом пес.
— Що?.. — ледве видихнула вона. — Як це — продала? Кому? А ми?..
— А ви, Наталю, зараз стоїте біля чужих воріт, — промовила я. — І на твоєму місці я б поїхала звідти, доки Анатолій Дмитрович не відчинив вольєр. Він чоловік суворий і витівок не терпить.
— Ти… ти… — вона аж задихалася від обурення. — Ти не мала права! Ми з дітьми приїхали! У нас багажник продуктами забитий! Куди нам тепер подітися?! Тридцяте грудня! Олено, та в тебе совісті немає! Ти хоч розумієш, що наробила?! Ми ж родина!
— Родина, — повторила я тихо. — Та сама родина, яка навіть не вважала за потрібне запитати, чи можна приїхати.
— А що тут питати?! — зірвалася Наталія. — Це завжди було спільне місце! Маркове! Ти просто відібрала в нас свято! Негайно подзвони цьому… цьому чоловікові й скажи, що ми свої! Нехай хоч на ніч пустить!
І саме в ту мить я дуже чітко зрозуміла: варто мені зараз здатися, варто попросити нового власника про послугу — хоча яке я взагалі маю на це право? — або запросити їх до своєї квартири в Києві, і все почнеться спочатку. Я знову стану зручною Оленою, яку можна використовувати, коли заманеться.
А потім сталося те, чого я водночас і чекала, і боялася.
У слухавці глухо брязнуло — мабуть, хтось узявся гамселити по металевих воротах. За мить пролунав такий низький рик, що навіть через телефон мені стало моторошно. А слідом почувся спокійний голос нового господаря:
— Рахую до трьох. Потім відчиняю хвіртку. Раз…
— Два… — донеслося з динаміка. Голос Анатолія Дмитровича звучав буденно, майже як у контролера в електричці.
— Максиме! У машину! Швидко! — заверещала Наталія.
Почувся важкий хлопок дверцят позашляховика, потім — приглушене дитяче схлипування і сердиті лайливі слова Максима, уже з салону.
Пес зайшовся гавкотом — густим, розкотистим, упевненим. Так гавкають тварини, які безпомилково знають, де закінчується їхня територія і хто на ній зайвий.
— Олено, ти за це ще відповіси! — голос Наталії тремтів, але тепер уже не від нахабства, а від страху, змішаного зі злістю. — Ти виставила нас на мороз! Ми тут задубіємо!
— У вас у машинах є клімат-контроль, Наталю, — сказала я, відходячи від вікна й опускаючись у своє улюблене крісло. Ноги раптом стали важкими, ніби я щойно пробігла кілька кілометрів. — А до Києва їхати приблизно годину. Не вигадуй трагедії там, де її немає.
— Ми не поїдемо до Києва! — обурено випалила вона. — У нас уже весь настрій зіпсований! Ми свято планували! І що нам тепер робити з трьома ящиками їжі?!
Оце було справді дивно.
Навіть сидячи в замкненій машині перед чужими воротами, Наталія думала не про те, що нахабно переступила всі можливі межі, а про те, куди прилаштувати салати й закуски.
— Послухай мене уважно, — перебила я її. — На сорок п’ятому кілометрі, перед розв’язкою, є готель «Затишок». Я зараз надішлю тобі точку на карті. Там є сауна й зона з мангалами.