— …щоб ви почули це не від сторонніх, а від них самих. На тій вечері вони збираються оголосити всім про ваші стосунки… точніше, про те, що все вже скінчилося. При родині. Щоб ви не влаштували скандалу.
Ось воно. Саме тому Андрій так уперся з цією вечерею. Ось чому свекруха раптом вирішила зібрати всіх за одним столом. Це мало бути не сімейне свято, а страта. Показова, принизлива, ретельно підготовлена.
Оксана повільно сіла на стілець. У горлі ніби застряг камінь, але сліз не було. Натомість усередині піднімалася лють. Гаряча, гостра, майже забута лють, якої вона давно собі не дозволяла.
— Дякую, що сказали, — промовила вона рівним голосом. — А ви… що збираєтеся робити?
Максим на мить замовк.
— Поки не знаю. Думаю. У нас двоє дітей… — Він важко видихнув. — Але вам хотів сказати одне: не дайте їм зробити з вас жертву. Не на цій вечері. Сподіваюся, ви мене правильно зрозумієте.
Зв’язок обірвався. Оксана ще довго сиділа, втупившись у темний екран телефона. Потім підвелася й пішла до спальні. Відчинила шафу. На полицях лежали речі Андрія. Вона почала діставати їх без поспіху й без жодної метушні: сорочки, джинси, шкарпетки. Усе складала у велику валізу, яку вони колись купили для спільної відпустки три роки тому. Тієї самої відпустки, що так і не відбулася, бо Андрій в останню хвилину заявив, що в нього робота.
Телефон завібрував. Повідомлення від Соломії: «Оксано, приміщення можуть віддати іншим. Власник чекає до вечора. Вирішуй швидко».
Оксана перевела погляд на валізу. На акуратно складені сорочки. На чотири роки свого життя, які за кілька хвилин перетворилися на минуле.
Вона взяла телефон і набрала: «Вношу завдаток. Сьогодні. Буду о другій».
Після цього відкрила ноутбук і зайшла в банківський кабінет. Спільний рахунок. Той самий, де лежали їхні заощадження. Двісті сімдесят тисяч гривень. Оксана переказала всю суму на свою картку. Без пояснень. Одним натисканням.
Потім сіла й стала чекати. Приблизно за п’ятнадцять хвилин прийшло повідомлення від Андрія: «ЩО ЦЕ ЗА ДУРНЯ? ДЕ ГРОШІ?!»
Вона спокійно відповіла: «На салон. До речі, вечеря скасовується. Продукти в холодильнику — забери сам. Або нехай Марта забере».
Телефон вона одразу перевела в беззвучний режим. Дзвінків посипалося багато — зо два десятки за пів години. Потім прийшло голосове від свекрухи, сповнене обурення, докорів і погроз. Далі знову писав Андрій — уже суцільними образами, лайкою й звинуваченнями.
Оксана навіть не відкривала повідомлень. Просто склала у сумку найнеобхідніше: документи, одяг, косметику. Викликала таксі. А коли машина під’їхала, вийшла з квартири й жодного разу не озирнулася.
У салоні автомобіля було тепло. Водій увімкнув на радіо джаз. За вікном пропливав знайомий міський пейзаж — те саме місто, де чотири роки тому вона виходила заміж і щиро вірила, що попереду на неї чекає щастя.
— Куди їдемо? — запитав водій.
— До подруги, — відповіла Оксана й несподівано для себе усміхнулася. — А потім відкривати салон краси.
І вперше за дуже довгий час вона відчула, що може дихати на повні груди.
Соломія чекала її біля входу в приміщення. Воно було невелике, зате світле, з широкими вікнами на жваву вулицю. Усередині пахло свіжою фарбою й чимось новим, ще не прожитим, не зіпсованим.
— Ти запізнилася на п’ять хвилин, — сказала Соломія, але відразу міцно її обійняла. — Що сталося? На тобі лиця немає.
Оксана розповіла все коротко. Без зайвих подробиць і без істерики — тільки факти. Соломія слухала мовчки, не перебиваючи, а коли подруга закінчила, лише похитала головою.
— Який же він покидьок, — тихо сказала вона. — Гаразд. Спершу підпишемо договір, а вже потім розбиратимемося з усім іншим.
Власником приміщення виявився літній чоловік із добрими, уважними очима. Він подав документи. Оксана поставила підпис — рука трохи тремтіла, та вона змусила себе триматися спокійно. Завдаток — п’ятдесят тисяч. Вона переказала гроші зі своєї картки. І все. Приміщення стало їхнім. Офіційно.
— Успіху вам, дівчата, — сказав чоловік на прощання. — Вірю, ви зробите тут щось гарне.
Коли він пішов, Соломія витягла з сумки пляшку шампанського.
— Я знала, що сьогодні все вирішиться, — сказала вона, розливаючи напій у пластикові стаканчики. — За нас. За нове життя.
Вони випили. Оксана відчула, як усередині розливається тепло. І річ була не в алкоголі. Вона раптом чітко усвідомила: вона це зробила. Вперше за довгий час обрала себе.
Телефон і далі безупинно спалахував. Оксана глянула на екран — тридцять два пропущені виклики. Свекруха, Андрій, якісь невідомі номери.
