І додам: краще, щоб ви почули це не від них за святковим столом. На тій вечері вони збираються оголосити всім про ваші стосунки… точніше, про те, що між вами все скінчено. При родичах. Щоб ви не мали змоги зірватися й влаштувати скандал.
Ось воно. Нарешті все стало на свої місця. Ось чому Дмитро так уперто вимагав цієї вечері. Ось для чого свекруха раптом захотіла зібрати всю родину. Це був не сімейний вечір. Це мала бути страта. Відкрита, принизлива, продумана до дрібниць.
Наталія повільно сіла на стілець. У горлі наче застряг камінь, але сліз не було. Замість них піднімалася злість. Гаряча, різка, майже пекуча. Такої люті вона не відчувала вже дуже давно.
— Дякую, що сказали, — промовила вона рівним голосом. — А ви… що тепер робитимете?
Петро на кілька секунд замовк.
— Поки не знаю. Думаю. У нас двоє дітей… — він важко видихнув. — Але вам хотів сказати одне: не дайте їм перетворити вас на жертву. Особливо за тим столом. Сподіваюся, ви мене правильно зрозуміли.
Зв’язок обірвався. Наталія ще якийсь час сиділа нерухомо, дивлячись на темний екран телефона. Потім підвелася й пішла до спальні. Відчинила шафу. На полиці акуратними рядами лежали речі Дмитра. Вона почала діставати їх без поспіху, майже механічно: сорочки, джинси, шкарпетки, светри. Усе складала у велику валізу, яку вони купили три роки тому для спільної відпустки. Тієї самої, що так і не відбулася, бо Дмитро в останню мить заявив, що в нього термінова робота.
Телефон завібрував на тумбочці. Повідомлення від Оксани: «Наталю, приміщення можуть віддати іншим. Власник чекає до вечора. Треба вирішувати зараз».
Наталія перевела погляд на валізу. На рівно складені сорочки. На чотири роки свого життя, які щойно, без попередження, стали минулим.
Вона набрала відповідь: «Вношу завдаток. Сьогодні. Буду о другій».
Після цього відкрила ноутбук і зайшла в банківський кабінет. Спільний рахунок — той самий, де лежали їхні заощадження. Двісті сімдесят тисяч гривень. Наталія переказала всю суму на свою картку. Без вагань. Одним натисканням.
Потім просто сіла й стала чекати. Десь за п’ятнадцять хвилин на екрані вискочило повідомлення від Дмитра: «ЩО ЦЕ ТАКЕ? ДЕ ГРОШІ?!»
Вона спокійно набрала: «На салон. До речі, вечеря скасовується. Продукти в холодильнику — забери сам. Або нехай Людмила забере».
Телефон вона перевела в беззвучний режим. Дзвінки посипалися майже одразу — за пів години їх було з два десятки. Потім озвалася свекруха: голосове повідомлення, у якому обурення змішувалося з погрозами. Далі знову Дмитро — уже текстом, із лайкою та звинуваченнями.
Наталія не відкривала жодного повідомлення. Вона мовчки зібрала свої речі в сумку: документи, кілька комплектів одягу, косметику, зарядку. Викликала таксі. А коли машина під’їхала, вийшла з квартири й навіть не озирнулася.
У салоні авто було тепло. Водій увімкнув тихий джаз. За вікном пропливало місто — те саме місто, де чотири роки тому вона виходила заміж і щиро вірила, що попереду в неї щастя.
— Куди їдемо? — поцікавився водій.
— До подруги, — відповіла Наталія й несподівано для себе усміхнулася. — А потім відкривати салон краси.
І вперше за дуже довгий час вона відчула, що може дихати на повні груди.
Оксана чекала її біля входу до приміщення. Воно було невелике, зате світле, з широкими вікнами, що виходили на жваву вулицю. Усередині пахло свіжою фарбою і чимось новим, ще не прожитим.
— Ти запізнилася на п’ять хвилин, — сказала Оксана, але одразу міцно її обійняла. — Що сталося? Ти біла як стіна.
Наталія розповіла все коротко. Без істерик, без зайвих деталей — тільки факти. Оксана слухала мовчки, жодного разу не перебивши. Коли Наталія закінчила, подруга лише похитала головою.
— Який же він негідник, — тихо промовила вона. — Добре. Зараз підписуємо договір, а з рештою розберемося потім.
Власником приміщення виявився літній чоловік із лагідним поглядом. Він поклав перед ними документи. Наталія поставила підпис — рука трохи тремтіла, та вона намагалася триматися впевнено. Завдаток — п’ятдесят тисяч гривень. Вона переказала гроші зі своєї картки. І все. Приміщення стало їхнім. Офіційно.
— Щасти вам, дівчата, — сказав чоловік на прощання. — Відчуваю, ви зробите тут щось хороше.
Коли двері за ним зачинилися, Оксана витягла з сумки пляшку шампанського.
— Я знала, що сьогодні все вирішиться, — сказала вона, розливаючи напій у пластикові стаканчики. — За нас. І за нове життя.
Вони випили. Наталія відчула, як усередині розливається тепло. Не від шампанського — від усвідомлення, що вона таки наважилася. Вона обрала себе.
Телефон і далі безупинно світився. Наталія кинула погляд на екран: тридцять два пропущені виклики. Свекруха, Дмитро, якісь невідомі номери.
