— Моя мама стомилася після прогулянки. Забери свого сина, хай не галасує! — сухо кинув Остап і зачинив двері до вітальні просто перед носом восьмирічного Марка.
Хлопчик застиг посеред коридору. У долонях він стискав коробку з конструктором — синю, із пожежною машиною на обкладинці. Усе зібрав сам, без жодної підказки, і від самого ранку чекав нагоди похвалитися перед бабусею.
Оксана стояла біля стіни й дивилася на сина. Марко не розплакався. Лише повільно опустив погляд, розвернувся й без слова пішов на кухню.
У неї всередині болісно стиснулося. Її дитина у власному домі почувалася зайвою. А вона надто довго вдавала, ніби нічого не бачить.
Оксані було тридцять шість. Невисока, темноволоса, вона майже завжди збирала волосся у хвіст і працювала менеджеркою із закупівель у невеликій гуртовій фірмі. На роботі її вважали стриманою, врівноваженою, людиною, яка не підвищує голосу без потреби. Удома вона теж намагалася тримати себе в руках.
Після розлучення з першим чоловіком кілька років вони з Марком жили удвох. Трикімнатна квартира в спокійному районі здавалася Оксані справжнім прихистком: світлим, просторим, своїм до останньої дрібниці. Вранці син уривався до її кімнати з веселим: «Мамо, сніданок уже є?» — і вона сміялася, ще навіть не встигнувши розплющити очі. Вони обжили цей простір, звикли до його тиші, запахів, ранкового світла у вікнах.
З Остапом вона познайомилася випадково — на гостині в спільної знайомої. Він був трохи старший за неї, говорив неголосно, поводився спокійно й мав рідкісну звичку дослуховувати співрозмовника до кінця.
— Ти ніколи не перебиваєш, — якось зауважила Оксана.
— Мені просто цікаво, що ти скажеш далі, — відповів він і усміхнувся.
Із Марком Остап порозумівся напрочуд швидко. Возив хлопця на футбол, допомагав майструвати поробки до школи, не намагався грати роль «нового тата», але й не тримався осторонь. Після весілля він переїхав до них. Перший рік минув легко, майже безхмарно.
Неспокій прийшов пізніше. Одного вечора зателефонувала Остапова мати, Галина Михайлівна, і буденно повідомила, що продала свою квартиру. Пояснила коротко, ніби йшлося про дрібницю:
— Хочу бути ближче до сина. Поки поживу у вас, доки не підшукаю собі щось підходяще.
Оксана мовчки глянула на Остапа. Він лише знизав плечима:
— Це ж тимчасово. Ти не проти?
Вона справді не заперечувала. Тоді ще ні.
Галина Михайлівна з’явилася з чотирма великими валізами та двома коробками посуду. Та дуже швидко стало зрозуміло, що цими речами її переїзд не обмежиться.