Невдовзі з’ясувалося, що окрім валіз і коробок у Галини Михайлівни є ще й улюблене крісло, без якого вона, звісно, не могла обійтися. Шукати окреме житло вона не квапилася. То рієлтор чомусь «не виходив на зв’язок», то район їй «не підходив», то ціни здавалися «захмарними». Тижні непомітно потягнулися один за одним і переросли в місяці. Валізи розчинилися по шафах, а крісло міцно влаштувалося біля вікна — на найзручнішому місці у вітальні.
Оксана відчувала, як у квартирі змінюється повітря, але не наважувалася говорити вголос. Їй здавалося: мине трохи часу — і все якось владнається само собою.
Нові правила з’являлися не одразу, а ніби крадькома, одне за одним. Так, немов уночі хтось безшумно пересував меблі й на ранок усі вдавали, що так було завжди.
Спершу Маркові зробили зауваження через те, що він бігав коридором.
— Дитина тупотить, наче кінь, — промовила Галина Михайлівна за вечерею, навіть не дивлячись ні на кого конкретно.
Остап підвів очі на сина:
— Марку, будь ласка, тихіше. Бабусі важко.
Оксана тоді змовчала. Згодом мультики дозволили дивитися лише в навушниках, бо телевізор Галину Михайлівну «дратував». Потім під заборону потрапили розмови з друзями на гучному зв’язку. А невдовзі й самі друзі стали небажаними: свекруха заявила, що чужі діти тільки розносять безлад. Грати Маркові дозволялося виключно у своїй кімнаті й не пізніше сьомої вечора. Навіть сміх, якщо він лунав надто дзвінко, миттєво викликав із вітальні невдоволений погляд.
— Мамі потрібен спокій, — щоразу повторював Остап, коли Оксана намагалася заперечити. — Увійди в її становище. Вона вже немолода.
І Оксана входила. Раз по раз.
Вона переконувала себе, що це лише тимчасова незручність. Що свекруха справді швидко втомлюється. Що Остап просто не хоче сварок у родині. Але Марко з кожним тижнем ставав усе тихішим. Він уже не влітав зранку до кімнати, як раніше. Не розкладав деталі конструктора на столі у вітальні. Дедалі частіше сидів у себе — то з планшетом, то з книжкою — і ніби зайвий раз боявся вийти за двері.
Одного вечора Оксана зазирнула до нього. Марко лежав на ліжку й мовчки дивився в стелю.
— Чому не спиш? — тихо запитала вона.
Син трохи помовчав, а тоді повернув до неї голову:
— Мамо… я вам заважаю?
Оксана сіла поруч на край ліжка й пригорнула його сильніше, ніж збиралася. Слів у неї не знайшлося. А Марко більше нічого не питав.
У неділю вони повернулися з прогулянки всі разом — Оксана, Остап, Марко й Галина Михайлівна. Надворі стояв лагідний осінній день: світило м’яке сонце, листя шаруділо під ногами, а Марко розганяв його черевиками й сміявся так щиро, що в Оксани на мить защеміло в грудях. Вона дивилася на сина й думала, що саме так і має бути.
Удома вона одразу взялася готувати вечерю. Марко крутився біля неї, допомагав розставляти тарілки й несміливо питав, чи можна покласти хліб у кошик.