Остап замовк. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні. Марко дивився на матір широко розплющеними очима й, здається, боявся навіть поворухнутися.
Того вечора вечеря минула без жодної розмови. Галина Михайлівна майже не торкнулася їжі, тільки показово зітхала й відсувала виделку. Остап уперто втупився в тарілку. Оксана їла рівно, без поспіху, і час від часу підкладала Маркові шматочок хліба.
Коли син пішов до своєї кімнати, вона попросила чоловіка залишитися на кухні.
— Я повторювати не буду, — сказала Оксана спокійно. — У твоєї матері є місяць, щоб знайти орендоване житло й переїхати. А ти віднині припиняєш ставити Марка в становище зайвого у його ж домі. Якщо для тебе неприйнятне хоч одне з цих двох рішень — ви з’їжджаєте обоє. Вибір за тобою.
Остап довго дивився на неї, ніби чекав, що вона зараз усміхнеться, знітиться або скаже, що погарячкувала.
— Ти це серйозно? — нарешті вимовив він.
— Цілком.
Він різко підвівся, смикнув рукав сорочки й сухо кинув:
— Що ж. Тоді ми підемо. Просто сьогодні.
— Добре, — відповіла Оксана. — Допоможу зібрати речі.
Такої відповіді він явно не очікував. Вона помітила, як на мить у нього розгублено змінилося обличчя, але вже йшла до шафи в коридорі й знімала з вішалки його куртку.
Речі збирали майже до опівночі. Галина Михайлівна плакала, раз у раз повторюючи, що її зрадили й викидають на старості років. Остап мовчав і складав одяг у сумки. За кілька днів вони справді поїхали — винайняли квартиру.
Минуло три тижні, і Остап зателефонував. Говорив, що тоді зірвався, що готовий усе спокійно обговорити, що мати погоджується жити окремо.
— Я рада, що ти це усвідомив, — сказала Оксана. — Але повертати все назад уже не треба.
Вона завершила дзвінок і ще довго стояла біля вікна, дивлячись у темряву за склом.
Осінь непомітно перейшла в зиму. У квартирі знову стало світло, вільно й тихо по-домашньому.
Марко знову розкладав деталі конструктора просто на килимі у вітальні. Знову сміявся на весь голос, коли дивився мультфільми. Знову кликав однокласників у гості, і в передпокої знову валялися чужі кросівки.
Якось увечері вони вечеряли вдвох. Марко намащував масло на хліб, потім раптом підвів голову й сказав:
— Мамо, як добре, що тепер ми живемо удвох.
Оксана подивилася на нього — на спокійні очі, на ледь помітну усмішку.
— Так, сину, — тихо відповіла вона. — Добре.
І тоді вона зрозуміла: найважливіше рішення у своєму житті ухвалила не тоді, коли вимовила його вголос. Воно народилося раніше — того вечора, коли вона мовчки взяла тарілку з рук сина й поставила її назад на стіл.