— Звісно, сину, — м’яко відповіла Оксана й ласкаво скуйовдила йому волосся.
Стіл вийшов майже святковий. Оксана навіть дістала свічки — маленькі, у прозорих скляних підсвічниках. Їй хотілося, щоб цей вечір був затишним, спокійним, таким, після якого в домі лишається приємне тепло.
Галина Михайлівна зайшла до вітальні й важко опустилася в крісло, ніби весь день носила на плечах невидимий тягар.
— Ох, як же я втомилася, — протягнула вона з глибоким зітханням. — Марку, не гримів би ти так тими тарілками.
Хлопчик одразу завмер. Він обережно поставив останню тарілку на стіл і тихенько відступив убік.
Остап глянув на Оксану й сказав тоном, у якому вже чулося роздратування:
— Відведи його на кухню. Нехай поїсть там. Ми хочемо нормально повечеряти, без цього шуму.
У кімнаті враз стало так тихо, ніби хтось різко загасив усі звуки. Марко нічого не відповів. Він просто взяв свою тарілку обома руками й повільно рушив до кухні — так покірно, наче давно знав: саме так і має бути.
Оксана дивилася йому вслід. На його зігнуті плечі. На маленькі пальці, що стискали край тарілки. На те, як її син іде їсти сам у кухню у власній квартирі.
І вперше за дуже довгий час вона не стала нічого виправдовувати. Не сказала Остапові: «Добре». Не попросила Марка ще трохи потерпіти. Не зробила вигляд, ніби нічого страшного не сталося. Вона лише кілька секунд стояла нерухомо, а потім мовчки підійшла до сина, забрала з його рук тарілку й поставила її назад на стіл — саме туди, де їй і належало стояти.
— Сідай, — тихо промовила вона до Марка й підсунула йому стілець.
Хлопчик сів, розгублено кліпаючи очима. Він явно не розумів, що відбувається. Оксана опустилася поруч із ним.
Остап спочатку дивився на неї здивовано, але за мить це здивування змінилося відкритим невдоволенням.
— Оксано, що це за вистава? Мама втомилася, я ж прошу елементарної речі…
— Це моя квартира, — перебила вона його спокійно й чітко. — І квартира мого сина. Якщо комусь тут затісно або занадто гучно за одним столом із дитиною, той може сам піти вечеряти на кухню.
Галина Михайлівна театрально охнула й притиснула долоню до грудей.
— Оце так дожилася. Стару людину вже з-за столу женуть.
— Ніхто вас не виганяє, — рівно відповіла Оксана. — Ви сидите за столом. І мій син теж сидить за столом. Відтепер буде саме так.
Остап підвищив голос. Він говорив про повагу, про невдячність, про те, що Оксана нібито все перекручує. Вона не сперечалася й не перебивала. Просто підвелася, підійшла до полиці, витягла з шухляди теку з документами на квартиру й поклала її перед чоловіком.
— Якщо треба, я нагадаю, кому належить це житло.