— Іди негайно й помий мою матір! Вона потребує догляду, а ти сидиш і витріщаєшся в телевізор! — сердито кинув чоловік.
— Чого завмерла, ніби кам’яна? Ти мене взагалі чуєш?
Оксана здригнулася. Голос Степана різко врізався в тишу, мов дверима грюкнули посеред спокійної кімнати. Вона відірвала погляд від екрана, де героїня чергової серії саме ридала над зламаним коханням, і глянула на чоловіка. Обличчя в нього палало, волосся було скуйовджене, а між бровами знову залягла та сама вперта зморшка, яка, здавалось, давно стала частиною його обличчя.
— Негайно йди до моєї матері й приведи її до ладу! Їй потрібен догляд, а ти тут серіали роздивляєшся! — пробурмотів він, зриваючи зі старої вішалки потерту куртку.
За вікнами крутила завірюха. Сніг падав густо й настирливо, липнув до шибок мокрими пластівцями. Темрява насувалася рано, як завжди в січні, а світло у вікнах сусідніх будинків здавалося надто жовтим, майже помаранчевим. Ніби там, за чужими стінами, палали каміни, пахло пирогами й жили люди, яким було тепло.
Оксана повільно підвелася з дивана. Ноги затерпли — вона просиділа так хвилин сорок, а може, й довше. У кімнаті стояв запах смаженої цибулі, змішаний із чимось іншим. Лікарняним? Ні, радше старечим. Саме так останніми місяцями пахло від свекрухи.
— Я щойно від неї вийшла, — тихо промовила вона. — Постіль змінила, ліки дала…
— Змінила, кажеш? — Степан криво всміхнувся, передражнюючи її. — Тоді чому вона подзвонила мені й скаржилася, що до неї ніхто навіть не заглядає? Чому вона лежить мокра?
— Степане…
— Не треба мені цього «Степане»! Моя мати помирає, а тобі байдуже! Тобі аби тільки свої серіали дивитися!
Оксана стиснула пальці в кулаки. Усередині піднялося щось гаряче й гірке, ніби в грудях закипала вода. Їй хотілося крикнути йому в обличчя, що вона вже третій місяць нормально не спить. Що встає до його матері серед ночі. Що щодня пере перекинуті простирадла й сорочки. Що вже й не пам’ятає, коли востаннє виходила з дому просто так, без потреби бігти до магазину чи аптеки. Що її власне життя кудись зникло, розчинилося в однакових днях, схожих один на одного, мов близнюки.
Та вона промовчала.
Степан тим часом натягав черевики й явно збирався йти. Куди? Найімовірніше, до гаража. Він завжди тікав туди, коли сердився. Там у нього був свій окремий світ: гайки, болти, нескінченний ремонт машини, яка все одно не заводилася. Там він мав свою волю. Маленьку, просочену запахом мастила й тютюну, але свою.
— То й іди, — раптом сказала Оксана. — Біжи до своєї матері сам.
Чоловік озирнувся. На його обличчі з’явилося щось нове. Не злість. Швидше подив, навіть розгубленість.
— Що ти сказала?
— Те, що почув. Іди сам. Помий її сам, якщо я, на твою думку, усе роблю не так. З мене досить.
Ці слова — «з мене досить» — прозвучали дивно. Надто просто для всього, що вирувало в ній. Утома — це коли довго стоїш на ногах або тягнеш додому важкі сумки. А те, що відчувала вона, було іншим. Наче з неї день за днем повільно випускали повітря, і тепер усередині майже нічого не залишилося.
Степан стояв біля дверей, і його обличчя дедалі більше темніло.
— Ти вже зовсім знахабніла, — вимовив він нарешті. — Зовсім. Ти що, вирішила, ніби маєш право вказувати мені, що робити? У моєму домі?
— У твоєму домі? — Оксана зробила крок ближче. — Степане, я живу тут двадцять три роки. Двадцять три! Твоя мати мене ніколи не любила, і ти це чудово знаєш. Вона завжди повторювала, що я тобі не пара. Що ти міг знайти собі кращу.
— І що з того? Вона стара, хвора…
— Вона й у тридцять була такою. І в сорок теж. Завжди. Просто ти цього не бачив, бо ти її син.
Степан наблизився й навис над нею. Оксана відчула запах його одеколону — дешевий, різкий, знайомий до болю. Той самий, що й двадцять років тому, коли вони щойно одружилися.
— Не смій так говорити про мою матір.
— А то що? — у її голосі прорізалася зла гострота. — Що ти зробиш, Степане? Вдариш? Викинеш мене за двері?
Запала тиша. За вікном вив вітер, женучи між будинками снігову круговерть. Десь унизу грюкнули двері під’їзду, хтось голосно засміявся, але ці звуки майже одразу розтанули в зимовій темряві.
— Я тебе не впізнаю, — тихо сказав чоловік. — Що з тобою сталося?
Оксана всміхнулася. Сухо, без радості.
— Зі мною? Краще на себе подивись. Коли ти востаннє запитував, як я? Коли цікавився, що я відчуваю? Хоч раз за всі ці місяці? Ти приходиш додому, з’їдаєш вечерю, чекаєш, що все буде чисте й готове, а потім ідеш у свій гараж. Або сідаєш перед телевізором, поки я пораюся з твоєю матір’ю.
— Я працюю! Я гроші заробляю!
— А я, виходить, тут відпочиваю? На курорті, так?