Степан міцно стиснув щелепи. Його рука сіпнулася — різко, майже непомітно, ніби він інстинктивно хотів за щось ухопитися або вдарити, та в останню мить стримався. Потім різко розвернувся й пішов коридором — просто до кімнати матері.
Оксана залишилася біля дверей. Долоні в неї тремтіли. Усе тіло стало важким, наче його залили холодним свинцем. Вона сперлася плечем об стіну й заплющила очі.
Скільки ще це може тривати? Скільки можна ковтати образи, згинатися, мовчати?
Перед очима раптом постав той день, коли вона вперше побачила Степана. Базар, осіння багнюка під ногами, важкі торби, які він допоміг донести до зупинки. Він тоді усміхався широко, по-хлопчачому відкрито. Очі світилися — у них було щось тепле, справжнє, живе. «Я нікому не дам тебе скривдити», — сказав він тоді й перед першим прощанням поцілував її в чоло.
Де подівся той чоловік? У який момент він зник?
З кімнати долинув приглушений голос Степана — він щось говорив матері. Стара відповідала слабко, тягуче, жалібно. Слів Оксана не розібрала, зате інтонацію впізнала одразу: свекруха скаржилася. Як завжди.
Вона повернулася до вітальні й вимкнула телевізор. Опустилася на диван і довго дивилася на власні руки. Сухі, з проступаючими венами. Пальці почервоніли від прання, миття й нескінченного прибирання. На безіменному — обручка, тонка, потьмяніла від років.
І доки так?
Двері в кімнату свекрухи прочинилися. Степан вийшов у коридор із застиглим, порожнім обличчям.
— Вона й справді була мокра, — промовив він рівно. — Я її переодягнув.
Оксана лише кивнула. Сил сперечатися не залишилося.
— Слухай, — чоловік прокашлявся, ніби йому було незручно починати, — може, й справді треба щось змінювати. Можливо, варто найняти доглядальницю. Я подумаю, як із грошима…
Оксана підвела на нього очі. У його словах не було ні вибачення, ні співчуття, ні бажання зрозуміти. Лише прагнення закрити проблему. Швидко, зручно, так, щоб вона більше не заважала.
— Подумай, — коротко відповіла вона.
Степан ще кілька секунд стояв посеред кімнати, ніби чекав від неї чогось іншого. Не дочекавшись, узяв куртку й рушив до виходу.
— Я в гараж. Повернуся пізно.
Двері грюкнули, і квартира знову завмерла. Оксана залишилася сама.
За вікном зима плела на склі білі мережива. Місто притихло, сховавшись під сніговою ковдрою. І в цій тиші, серед холодної білої німоти, Оксана раптом надзвичайно чітко відчула: щось мусить змінитися. Обов’язково.
Вона тільки ще не знала — що саме.
Уранці її вирвав зі сну дзвінок у двері. Різкий, настирливий, безперервний — людина за порогом явно не збиралася йти. Оксана глянула на годинник: сьома. Степан уже поїхав на роботу й, як завжди, навіть не розбудив її.
Вона накинула халат і поспішила до дверей. У вічко побачила знайому постать — Світлану Петрівну, молодшу сестру свекрухи. Присадкувата жінка з фарбованим рудим волоссям і вічно незадоволеним виразом обличчя.
— Іду, іду вже, — пробурмотіла Оксана, відсуваючи засув.
Світлана Петрівна влетіла до квартири, мов буревій, навіть не привітавшись. Слідом за нею протиснулася її донька Марта — тридцятирічна жінка з різкими рисами обличчя й колючими, недобрими очима; виглядала вона значно старшою за свої роки.
— Де Надія Іванівна? — різко спитала Світлана Петрівна, уже в коридорі скидаючи шубу й кидаючи її на комод.
— Спить. Уночі їй було погано, я дала снодійне…
— Снодійне?! — Світлана Петрівна сплеснула руками. — Ти що, зовсім розум втратила? Такі ліки не можна давати абияк! Ти не лікар!
Оксана ковтнула повітря. Усередині вже починало закипати те саме почуття, яке вона навчилася ховати глибоко-глибоко, щоб одного дня не вибухнути.
— Його виписав лікар. Є призначення…
— Покажи!
Марта гидко хихикнула — тоненько, по-дитячому, але з явною злістю. Без жодного дозволу вона пройшла на кухню й одразу взялася відчиняти шафки.
— А тут у вас безлад. І посуд брудний стоїть…
— Це з учорашнього вечора, — почала пояснювати Оксана, хоча добре розуміла, що виправдовуватися не зобов’язана. — Я лягла тільки о другій ночі, просто не встигла…
— Не встигла вона! — перекривила її Світлана Петрівна. — А Надія лежить там хвора, мокра, безпорадна! Степан учора телефонував, усе розповів. Каже, ти вже зовсім розперезалася. Телевізор дивишся, поки його мати помирає!
— Це неправда…
— Не смій мені перечити! — Світлана Петрівна ступила ближче, і Оксана відчула важкий, нудотний запах дешевого парфуму. — Я давно бачу, як ти ставишся до моєї сестри. Від самого початку бачила. Ти її не любиш, вона для тебе тільки тягар!
— Я три місяці за нею доглядаю! Вдень і вночі!
— Доглядаєш погано, — озвалася з кухні Марта, щось жуючи. Оксана з жахом зрозуміла, що та знайшла вчорашній пиріг і вже запихає його до рота, навіть не потрудившись підігріти. — Дуже погано.