— Моя невістка — це помилка, — промовила Ганна Романюк у мікрофон і, не соромлячись, ткнула пальцем у мій бік.
У залі завмерла сотня гостей.
На мить стало так тихо, що було чути, як дзенькають келихи в руках офіціантів. А тоді хтось коротко й нервово пирснув. Це була пані Мельник за сусіднім столом. Вона прикрила рот долонею, та очі її все одно сміялися.
— Їй лише двадцять шість, — вела далі Ганна. — Моєму синові тридцять три. Йому потрібна зріліша жінка. Вони знайомі всього вісім місяців. Вісім! Для шлюбу цього замало.
Пан Ковальчук уже витягнув телефон і почав знімати. Його дружина нахилилася до сусідки й прошепотіла:
— Це неможливо… Вона ж не може говорити це серйозно…
Але Ганна говорила саме серйозно.
— Тож я, як мати нареченого, заявляю відверто: цей шлюб я не схвалюю. — Вона підняла келих із шампанським. — Та що вже вдієш. Молодість. Дурість. Кохання, як кажуть, сліпе. Тож вип’ю. За здоров’я молодят. Нехай протримаються хоча б рік.
Десь за столами хтось розреготався вголос. Потім до нього приєдналися ще кілька людей. А за мить уже сміялася майже вся дальня лінія столів.
Дівчина з сусіднього столу тихо сказала подрузі:
— Бідна наречена. Це ж приниження.
А та відповіла:
— Ти знімаєш? Виклади в інстаграм.
Я сиділа за головним столом. У весільній сукні, яку вибирала цілих три місяці. З квітковим вінком у волоссі, сплетеним мамою того самого ранку. Поруч був Остап — мій чоловік, щойно після церемонії. Він дивився в тарілку. Руки стискав на колінах так, ніби тримався за останню опору. Здавалося, він навіть не дихає.
Минуло лише двадцять хвилин після обряду. Це було моє весілля. Перед сотнею запрошених. У ресторані, що належав моєму батькові.
І моя свекруха щойно сказала всім, що я — помилка.
Ганна поклала мікрофон назад на стіл. На її обличчі з’явилася усмішка — така, якою людина ніби каже: нарешті я сказала це вголос, і ніхто мене не зупинив. Вона повернулася на своє місце. Оксана, сестра Остапа, дивилася на матір із роззявленим ротом, але не вимовила ані слова.
Мій батько сидів неподалік. Я бачила, як на його обличчі напружилися м’язи. Як він так міцно стиснув келих, що мені здалося: ще мить — і скло трісне в його руці. Потім він перевів погляд на мене — у білій сукні, з розмазаною тушшю під очима, зі зчепленими пальцями.
Він бачив і Остапа. Того, хто сидів нерухомо, мов кам’яна статуя. Того, хто не сказав жодного слова. Того, хто навіть не глянув ні на матір, ні на мене.
Батько бачив і Ганну. Вона повернулася за стіл із виглядом переможниці, надпила шампанського й усміхалася гостям, які не зводили з неї очей.
Тоді він підвівся. Підійшов до свого столу, узяв келих і випив усе одним ковтком. Потім поставив його назад — так різко, що скло дзвінко вдарилося об стільницю.
Увесь ресторан обернувся до нього.
Батько рушив до мікрофона. Узяв його в руку. Спершу подивився на Ганну Романюк. Потім — на мене.
— Перепрошую, — сказав він спокійно, але в його голосі бриніла сталь. — Можна мені кілька слів?
Того ранку я прокинулася у своїй старій кімнаті, у батьківському домі, де прожила всі двадцять шість років.
Це мав бути день мого весілля.
Я мала бути щасливою. Мала хвилюватися — але тим світлим, радісним хвилюванням, від якого перехоплює подих. Я мала чекати цього дня з нетерпінням.