Натомість мене стискав страх.
Бо напередодні ввечері Ганна Романюк прийшла до нашої квартири — тієї самої, де ми з Остапом жили останні вісім місяців, — і з порога заявила:
— Я не вірю, що завтра це весілля справді відбудеться.
Остап саме готував каву. Він різко озирнувся до неї.
— Мамо, будь ласка. Тільки не сьогодні.
— Синку, я просто кажу тобі те, що думаю. Ця дівчина тобі не пара.
— Мамо, я її кохаю. Ми вже одружилися.
— Ще ні, — холодно виправила вона. — Поки що це лише підписи на папері. Завтра — церемонія. І я прошу тебе: добре подумай.
Я стояла посеред кухні й не могла навіть нормально вдихнути.
Остап глянув на мене, а потім знову повернувся до матері.
— Мамо, розмову закінчено. Я не збираюся це обговорювати.
— Гаразд, гаразд, — зітхнула Ганна. — Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала.
І пішла.
Тієї ночі сон до мене так і не прийшов. Я поклала голову Остапові на плече й тихо спитала:
— А раптом вона має рацію?
— Не має, — відповів він без вагань. — Дарино, мама просто… ти ж знаєш, яка вона. З часом звикне.
— Вона вже вісім місяців “звикає” до мене, — прошепотіла я. — І весь цей час дає зрозуміти, що я недостатньо хороша для тебе.
— Бо вона звикла, що я завжди поруч із нею. Я був маминим сином. Але тепер я твій чоловік. І завтра це побачать усі.
Він заснув майже одразу. А я — ні.
Уранці мама допомагала мені вдягати сукню. Білу, стриману, неймовірно гарну. У дзеркалі я була схожа на героїню казки.
— Ти така вродлива, Дарино, — сказала мама, і в її очах забриніли сльози.
— Мамо, мені страшно.
— Чого саме, доню?
— Що Ганна зіпсує нам усе.
Мама повільно похитала головою.
— Не зіпсує. Батько їй не дозволить. Це наш день. Твій день. І твій тато це дуже добре розуміє.
Батько був власником ресторану «Золота гуска» — найкращого закладу в нашому місті. Там святкували весілля, ювілеї, дні народження, корпоративи. Його знали всі. І поважали теж усі.
А сьогодні він організовував весілля власної доньки.
Коли ми приїхали до ресторану, у залі вже було близько сотні гостей. Усюди стояли квіти. Лунала музика. Столи виглядали так, ніби їх щойно сфотографували для глянцевого журналу.
Батько повів мене до імпровізованого вівтаря. Попереду чекав Остап. Він усміхався.
Церемонія відбулася. Ми дали одне одному обітниці. Поцілувалися. Зал вибухнув оплесками.
Потім усі перейшли до столів.
А далі настав час тостів.
І саме тоді Ганна Романюк підвелася зі свого місця. Узявши мікрофон, вона промовила ті слова.
Тепер біля мікрофона стояв мій батько. Він дивився на Ганну Романюк, яка сиділа за столом із самовдоволеною посмішкою.
— Добрий вечір, — спокійно заговорив він. — Я Тарас Бондар. Батько нареченої. І власник цього ресторану.
Ганна на мить завмерла. Усмішка з її обличчя зникла.
— Пані Романюк, — продовжив батько, — ви щойно принизили мою доньку. На її власному весіллі. Перед сотнею гостей. У моєму закладі.
— Пане Бондарю, я лише сказала правду…
— Помовчте, — перебив її батько.
Він не кричав. Не погрожував. Просто сказав це так твердо, що Ганна одразу стулила губи.
— Це мій ресторан, — промовив він далі. — І саме я вирішую, хто має право тут залишатися. Ви, пані Романюк, це право щойно втратили.
— Що це означає? — Ганна різко підвелася.
— Це означає, що я прошу вас залишити цю залу. Негайно.
Сотня людей мовчала. Ніхто не ворухнувся. Здавалося, навіть повітря застигло.
Ганна нервово розсміялася.
— Ви серйозно? Мій син щойно тут одружився!
Батько лише спокійно підніс мікрофон ближче до губ.