— Він сам усе бачив. Бачив, як тебе принижували. Чув кожне її слово. І все одно став на її бік.
— Але…
— Жодних «але», люба. Він обрав її. На власному весіллі. Перед сотнею гостей. Це не випадковість і не розгубленість. Це рішення.
Сльози самі котилися по щоках.
— Що мені тепер робити, тату?
— А чого хочеш ти?
— Я не знаю.
— Одного кохання замало, Дарино, — промовив він тихо. — У стосунках має бути повага. І сміливість. Остап тебе любить, я це бачу. Але сьогодні йому забракло мужності стати між тобою і тим, хто тебе ранить. А без цього любов не рятує.
О другій ночі від нього прийшло повідомлення:
«Дарино, пробач. У мами стався напад паніки. Я мусив відвезти її додому. Завтра повернуся, і ми все обговоримо».
Я відповіла коротко:
«Ні, Остапе. Сьогодні ти вже зробив вибір. Ти вибрав маму. Тепер живи з цим».
Після цього я заблокувала його номер.
Минуло три місяці.
Розлучення оформили швидко. Остап на засідання не з’явився — замість себе прислав адвоката. Той сказав, що його клієнт шкодує про все і просить дати йому ще один шанс.
Суддя подивився на мене й запитав, чи хочу я цього шансу.
— Ні, — відповіла я.
І наш шлюб розірвали.
Тепер я сиджу в кав’ярні «У Золотої гуски» — так батько перейменував свій ресторан після того дня. Сказав: «Нехай буде новий початок».
Переді мною чашка капучино й розгорнута книжка. За вікном проходять закохані пари, тримаються за руки, сміються, притуляються одне до одного.
Колись такою знову буду і я. З іншою людиною. З тим, хто не сховається за чужою спиною.
Телефон раптом здригається. Повідомлення від Остапа — з незнайомого номера, бо старий давно у чорному списку.
«Дарино, будь ласка, пробач. Я помилився. Я розірвав стосунки з мамою, ми більше не спілкуємося. Дай мені шанс».
Я перечитую ці рядки. А потім видаляю.
Бо тато мав рацію. Те, що сталося на весіллі, не було помилкою. Це був вибір.
А я заслуговую на людину, яка обиратиме мене. Завжди. З першого разу.
Не на того, хто спершу піде за мамою, а потім жалкуватиме.
До мого столика підходить батько й сідає навпроти.
— Як ти, Дарино?
— Добре, тату. Справді добре.
— Він писав?
— Так. Я видалила.
Батько ледь усміхається.
— Я пишаюся тобою.
— За що?
— За те, що ти нарешті знаєш собі ціну. І вже не дозволиш переконати себе в меншому.
Я накриваю його долоню своєю.
— Дякую тобі, тату. За те весілля. За те, що ти тоді зробив.
— Та що я такого зробив?
— Вигнав мого нареченого з нашого весілля. У власному ресторані. Перед сотнею людей.
— Я вигнав чоловіка, який не мав до тебе поваги, — поправив він мене. — А те, що він був твоїм нареченим, лише подробиця.
Я сміюся й плачу водночас.
— І що мені робити далі?
— Жити. Зустріти іншого. Такого, хто підведеться. Хто скаже: «Досить». Хто вибере тебе без вагань і без другої спроби.
— А якщо я його не знайду?
— Знайдеш. Бо ти варта цього, Дарино. Правильний чоловік це побачить.
За вікном починає падати сніг. Перший у цьому сезоні.
Я дивлюся на вулицю. Там іде пара. Чоловік обіймає жінку й прикриває її своїм пальтом від сніжинок. Вона сміється.
Ось цього я хочу. І саме цього заслуговую.
Не чоловіка, який іде з весілля разом із матір’ю.
А того, хто заради мене виставить із весілля будь-кого.
Батько колись зробив саме так. Він показав мені, як виглядає справжній захист.
І тепер я знаю, що шукати.
І чого більше ніколи не прийму.