— Ваш син, — промовив батько, переводячи погляд на Остапа, — щойно взяв за дружину мою доньку. У моєму ресторані. На святі, за яке заплатив я. А ви дозволили собі принизити її перед усіма.
— Остапе! — Ганна різко обернулася до сина. — Ну скажи хоч щось!
Остап не підводився. Він сидів, втупившись у тарілку, а його пальці були міцно зчеплені на колінах.
— Остапе! — уже голосніше повторила Ганна.
У відповідь — жодного слова.
Тоді батько повернувся до нього.
— Остапе, — сказав він рівно, без крику, — ти зараз на чиєму боці? На боці матері чи на боці своєї дружини?
Остап нарешті підняв очі. Спершу глянув на батька. Потім на матір. Потім на мене.
— Я… я не знаю, що маю сказати…
— Скажи, що твоя мати повинна піти, — спокійно підказав батько.
— Але ж вона моя мама…
— А Дарина — твоя дружина. Жінка, якій ти годину тому пообіцяв любов і захист.
Остап розтулив губи, наче збирався відповісти, але так нічого й не вимовив.
Батько знову повернувся до Ганни.
— Пані Романюк, ви залишаєте ресторан. Просто зараз.
— Ви не маєте права мене виганяти! — зірвалася вона на крик.
— Маю. Я власник цього закладу. І маю повне право вивести будь-кого, хто порушує порядок. Камери спостереження все записують. А ще тут є сотня свідків, які чули ваші слова. Тож або ви виходите добровільно, або я викликаю охорону.
Обличчя Ганни спершу налилося червоним, а за мить стало майже білим. Вона рвучко схопила сумочку.
— Остапе, ходімо!
— Ні, — відрізав батько. — Остап — мій зять. Йому тут раді. Вам — ні.
— Остапе! — закричала Ганна. — Ти йдеш зі мною чи ні?!
Він подивився на мене. Потім на матір. Далі — на мого батька.
— Я… я мушу піти з мамою…
— Ні, — твердо сказав батько. — Не мусиш.
— Але вона ж сама…
— Вона доросла жінка, — відповів батько. — Дорогу додому знайде.
Остап підвівся. Повільно рушив до матері.
— Пробач, Дарино, — кинув він через плече. — Я маю переконатися, що з нею все гаразд.
І пішов.
Разом із матір’ю.
Із ресторану.
З власного весілля.
У залі панувала така тиша, що було чути, як хтось ковтнув повітря. Гості сиділи нерухомо й не знали, куди подіти очі.
Батько підійшов до мене й обережно взяв за руку.
— Дарино, серденько. Зможеш підвестися?
Я встала. Коліна тремтіли так, ніби от-от підкосяться.
Батько підвів мене до мікрофона.
— Дорогі гості, — звернувся він до зали. — Прошу вибачення за те, що вам довелося стати свідками цієї сцени. Мій зять вирішив залишити весілля. Разом зі своєю матір’ю. Це його вибір.
Він на мить замовк, дістав хустинку й швидко витер очі.
— Але моя донька лишається тут. І ми продовжимо свято. Бо вона на це заслуговує. Заслуговує радіти поруч із людьми, які її люблять. І поважають.
Спочатку заплескав хтось один. Потім приєднався другий. За кілька секунд оплески вже котилися всією залою.
Я стояла біля мікрофона у весільній сукні.
Без нареченого.
Батько міцно обійняв мене.
— Поїдемо додому, доню?
Я похитала головою.
— Ні. Ми залишимося. І будемо святкувати.
— Ти впевнена?
— Так. Бо ти маєш рацію. Я справді цього варта.
Весілля тривало далі. Без нареченого. Без свекрухи.
Я танцювала з батьком. Потім — із двоюрідним братом. Потім — із двоюрідною сестрою. Їла торт, сміялася з дядькових жартів, пила шампанське й намагалася дихати рівно.
І щохвилини чекала, що Остап повернеться.
Він не повернувся.
Опівночі я вийшла надвір і сіла на лавку перед рестораном. Місяць висів високо, навколо було тихо й прохолодно.
За кілька хвилин поруч з’явився батько. Він мовчки сів біля мене.
— Як ти, доню?
— Не знаю, тату.
— Він телефонував?
— Ні.
Батько повільно кивнув. Деякий час ми сиділи мовчки. Потім він тихо промовив:
— Дарино, я можу тобі дещо сказати?
— Так.
— Остап сьогодні зробив вибір. Не мати за нього.