— …що вам давно час узятися за ремонт, — одразу втрутилася тітка Галина, ніби чекала слушної миті. — Шпалери вже геть вигоріли, кімната якась втомлена. Молодій сім’ї, між іншим, треба не тільки про сьогоднішній день думати, а й про майбутнє.
Оксана мовчки жувала салат, намагаючись відгородитися від цих зауважень, наче від настирливого шуму за вікном. Вона вже знала: якщо відповісти хоч словом, почнеться новий виток повчань. Та коли на стіл поставили гаряче — її улюблену курку у вершковому соусі, яку вона готувала майже весь ранок, — тітка Галина скуштувала шматочок і невдоволено підтиснула губи.
— Дивно, що тебе взагалі заміж узяли з такими здібностями до кухні, — промовила вона вголос те, що, мабуть, давно крутила в голові. — Курка ніяка, соус рідкий. У наш час дівчат змалку привчали готувати як слід.
Наталія пирснула сміхом, ніби почула вдалий жарт.
— Та годі вам, тітко Галино. Зате Оксаночка струнка, — протягнула вона солодким голосом. — Хоча, якщо чесно, аж занадто. Ти якась виснажена, Оксано. Кілограмів п’ять-сім набрати тобі не завадило б. Бо виглядаєш так, ніби у вас на нормальну їжу грошей не вистачає.
Володимир поклав виделку на край тарілки й, ніби між іншим, додав:
— Я, до речі, у ванну заходив. У швах між плиткою пліснява. Оксаночко, за таким треба стежити. Це ж антисанітарія. Господиня повинна помічати подібні речі, а не чекати, поки гості скажуть.
У цю мить в Оксани всередині наче щось клацнуло. Вона повільно відсунула стілець і підвелася. У грудях підіймалася хвиля — важка, гаряча, давно стримувана. Та сама, яку вона роками ковтала разом з образами, посмішками й чужими «доброзичливими» порадами.
Дмитро здивовано підняв на неї очі.
— Оксано, ти куди?
Вона обвела поглядом усіх за столом: Наталію з її нахабною усмішкою, Володимира, задоволеного собою після чергового «викриття», тітку Галину з вічно кислим виразом обличчя.
— Знаєте що, — сказала Оксана тихо, але кожне слово прозвучало чітко, — досить. На цьому все.
Вона підійшла до вхідних дверей і широко їх розчинила.
— Щоб вашої ноги більше в моєму домі не було. Ви мені навіть не рідня, щоб так мене принижувати!
Після цих слів у кімнаті запанувала така тиша, що було чути, як на кухні цокає годинник. Першою отямилася Наталія.
— Оксаночко, ти що, глузд втратила? Ми ж сім’я!
— Сім’я? — Оксана коротко засміялася, але в тому сміху не було ні краплі веселощів. — Сім’я — це коли людей поважають. А ви роками приходите сюди, їсте те, що я готую, розглядаєте кожну дрібницю під лупою, сиплете образами й ще вважаєте це нормальним.
Дмитро підвівся, розгублено дивлячись на дружину.
— Оксано, заспокойся. Вони ж не зі зла…
— Не зі зла? — Вона різко повернулася до нього. І Дмитро вперше побачив у її очах не просто втому, а біль, накопичений роками, і тверде рішення. — Якщо ти зараз скажеш ще хоч одне слово на їхній захист, підеш разом зі своєю ріднею. Я господиня в цьому домі. І більше не дозволю ставитися до себе як до прислуги чи мішені для ваших насмішок.
Дмитро відкрив рота, проте, зустрівшись із її поглядом, повільно замовк.
Тітка Галина обурено зашуміла:
— Та як ти смієш! Ми старші, ми життя бачили! Молодь зовсім знахабніла!
— Геть, — Оксана стояла біля відчинених дверей і не відводила очей від гостей. — Негайно геть із мого дому.
Наталія підвелася, важко дихаючи від обурення.
— Дмитре, ти ж не дозволиш їй так із нами розмовляти?
