— Дмитро нічого тут не дозволятиме й не заборонятиме, — різко обірвала її Оксана. — Бо це не його рішення. Це мій дім, моє терпіння і мої межі. А терпіння в мене вже урвалося.
Родичі почали збиратися без жодного бажання. Володимир щось невдоволено бурмотів про «зухвалих молодих дуреп», тітка Галина демонстративно хитала головою, а Наталія, уже прямуючи до виходу, намагалася щось гаряче доводити братові. Та Дмитро мовчав. Він лише дивився на дружину, ніби бачив її вперше.
Коли за ними нарешті зачинилися двері, у квартирі раптом запанувала така тиша, що було чути власне дихання. Оксана притулилася спиною до дверей і на мить заплющила очі.
— Оксано… — обережно почав Дмитро.
— Ні. Тепер слухатимеш ти, — вона розплющила очі й подивилася на нього впритул. — П’ять років я ковтала їхню грубість. П’ять років вислуховувала, що я нікудишня дружина, погана господиня і невміла кухарка. П’ять років дозволяла їм нишпорити в наших шафах, обговорювати наші меблі, нашу квартиру, мою зовнішність і кожен мій крок.
Дмитро невпевнено ступив ближче.
— Вони ж не хотіли тебе образити. Просто вони такі… у них характер непростий.
— У них характер, а в мене є межі, — твердо відповіла Оксана. — І якщо ти хочеш, щоб наш шлюб мав майбутнє, тобі доведеться ці межі поважати.
Вона пройшла до кімнати й почала прибирати зі столу. Пальці тремтіли від напруги, яка ще не відпустила, зате всередині несподівано стало легше. Наче з плечей зсунувся камінь, який вона тягла надто довго.
— Я не забороняю тобі бачитися з ними, — сказала вона, складаючи тарілки одну на одну. — Зустрічайтеся де завгодно і хоч щодня. Але в цьому домі більше ніхто не вказуватиме мені, як жити, що готувати і якою мені бути.
Дмитро мовчки взявся допомагати. Кілька разів він відкривав рота, наче хотів заперечити або щось пояснити, але щоразу зупинявся. Нарешті завмер посеред кухні зі стосом тарілок у руках.
— Оксано, я… я справді не розумів, що тобі настільки боляче.
Вона підвела на нього втомлений погляд.
— Розумів. Просто тобі було зручніше робити вигляд, ніби все гаразд, ніж стикатися з їхнім невдоволенням.
Він поставив тарілки на стіл і підійшов ближче.
— Пробач мені. Щиро. Я думав, тобі просто не подобається галас, метушня, ці постійні візити. Я не усвідомлював, що справа в неповазі.
Оксана зупинилася й витерла руки рушником.
— Дмитре, я не збираюся ставати ідеальною дружиною за їхніми мірками. І мовчки терпіти образи у власному домі теж не буду. Якщо вони не здатні поводитися зі мною по-людськи, нехай сюди не приходять.
— А якщо вони… якщо після цього не захочуть зі мною спілкуватися? — тихо спитав він, уже без колишньої впевненості.
Оксана лише злегка знизала плечима.
— Це буде їхній вибір. А твій вибір — визначитися, на чиєму ти боці.
Вони стояли на кухні серед майже неторканих святкових страв, і Дмитро раптом зрозумів: вибір справді є. Не між родичами та дружиною, як йому здавалося раніше, а між звичкою ховатися від конфліктів і готовністю захищати людину, яку любиш.
— Добре, — нарешті промовив він. — Я з ними поговорю.
— Треба не просто поговорити, — м’яко, але наполегливо виправила його Оксана. — Треба їм усе чітко пояснити.
