— …щоб ви почули це не від сторонніх, а від них самих. На тій вечері вони збираються оголосити про ваші стосунки… точніше, про те, що все між вами нібито скінчилося. Перед усіма. Щоб у вас не залишилося можливості заперечити чи влаштувати розмову.
Ось воно. Нарешті все стало на свої місця. Саме тому Максим так уперто тиснув на неї. Саме тому свекруха раптом захотіла «родинного вечора». Це була не вечеря. Це мала бути страта. Показова, принизлива, ретельно підготовлена.
Олена повільно сіла на стілець. У горлі ніби застряг тугий вузол, але сльози так і не з’явилися. Натомість усередині піднялася злість. Гостра, гаряча, майже болюча. Така, якої вона не відчувала вже дуже давно.
— Дякую, що сказали, — промовила вона рівним голосом. — А ви… що збираєтеся робити?
Дмитро на кілька секунд замовк.
— Поки не знаю. Думаю. У нас двоє дітей… — Він важко видихнув. — Але вам я хотів сказати одне: не дайте їм виставити вас жертвою. Не на цій вечері. Сподіваюся, ви мене правильно зрозуміли.
Зв’язок обірвався. Олена ще якийсь час сиділа нерухомо, втупившись у темний екран телефона. Потім підвелася й пішла до спальні. Відчинила шафу. На полиці акуратно лежали речі Максима.
Вона почала діставати їх одну за одною. Сорочки, джинси, шкарпетки. Без поспіху, майже механічно. Усе складала у велику валізу, яку вони купили три роки тому для спільної відпустки. Тієї самої, що так і не відбулася: в останній момент Максим заявив, що в нього робота.
Телефон завібрував.
Софія: «Олено, приміщення можуть віддати іншим. Власник чекає рішення лише до вечора. Вирішуй швидко».
Олена подивилася на валізу. На рівні стопки чоловічих сорочок. На останні чотири роки свого життя, які за кілька хвилин стали минулим.
Вона набрала відповідь: «Вношу завдаток. Сьогодні. Буду о другій».
Після цього відкрила ноутбук і зайшла до банківського кабінету. Спільний рахунок. Саме той, де лежали їхні накопичення. Двісті сімдесят тисяч гривень. Олена перевела всю суму на свою картку. Просто. Одним натисканням.
Потім сіла й стала чекати.
Приблизно за п’ятнадцять хвилин на екрані вискочило повідомлення від Максима: «ЩО ЦЕ ТАКЕ? ДЕ ГРОШІ?!»
Вона спокійно надрукувала: «На салон. До речі, вечеря скасовується. Продукти в холодильнику — забереш сам. Або нехай Лариса забирає».
Телефон вона перевела на беззвучний режим. Дзвінки посипалися майже одразу: за пів години їх набралося зо два десятки. Потім з’явилося голосове від свекрухи — обурене, різке, з погрозами й докорами. Далі знову писав Максим, цього разу вже суцільним потоком лайки та звинувачень.
Олена не відкривала повідомлень. Вона лише зібрала у сумку свої речі: документи, кілька комплектів одягу, косметику, зарядний пристрій. Викликала таксі. А коли машина під’їхала, вийшла з квартири й жодного разу не озирнулася.
У салоні автомобіля було тепло. З радіо тихо лився джаз. За вікном пропливало місто — те саме місто, де чотири роки тому вона виходила заміж і щиро вірила, що попереду в неї щастя.
— Куди прямуємо? — запитав водій.
— До подруги, — відповіла Олена й несподівано для себе всміхнулася. — А потім — відкривати салон краси.
І вперше за довгий час вона відчула, що може дихати на повні груди.
Софія чекала її біля входу в приміщення. Воно було невелике, зате світле, з широкими вікнами, що виходили на жваву вулицю. Усередині пахло свіжою фарбою і чимось новим, ще не обжитим, але вже багатообіцяльним.
— Ти запізнилася на п’ять хвилин, — сказала Софія, однак одразу міцно її обійняла. — Що сталося? Ти біла як стіна.
Олена розповіла все коротко. Без зайвих емоцій, без подробиць, які могли б розірвати її зсередини. Просто факти. Софія слухала мовчки, не перебиваючи. А коли Олена закінчила, лише похитала головою.
— Який же він покидьок, — тихо промовила вона. — Гаразд. Спершу підписуємо договір, а з рештою розберемося потім.
Власником приміщення виявився літній чоловік із лагідним поглядом. Він подав папери. Олена поставила підпис — пальці трохи тремтіли, та вона змусила себе триматися рівно. Завдаток — п’ятдесят тисяч. Вона переказала гроші зі своєї картки.
І все. Приміщення стало їхнім. Офіційно.
— Щасти вам, дівчата, — сказав чоловік на прощання. — Відчуваю, ви зробите тут щось добре.
Коли він пішов, Софія витягла з сумки пляшку шампанського.
— Я знала, що сьогодні все вирішиться, — усміхнулася вона, розливаючи напій у пластикові стаканчики. — За нас. За початок нового життя.
Вони випили. Олена відчула, як усередині розливається тепло. Не від шампанського — від усвідомлення, що вона наважилася. Вона вперше за довгий час обрала себе.
Телефон і далі беззвучно спалахував. Олена кинула погляд на екран: тридцять два пропущені виклики. Свекруха, Максим, якісь незнайомі номери.
