Ані «як там син», ані «передай йому від мене привіт», ані бодай сухого «я допоможу дитині якось інакше». Нічого. Лише коротке: «нехай підписує». Наче його власна дитина була пунктом у паперах, який можна викреслити одним розчерком ручки.
Саме тоді з коридору долинув тихий шурхіт. Легкі кроки босими ногами по лінолеуму.
У кухонному прорізі з’явився Тимофій. У піжамі з ракетами, з розкуйовдженим після сну волоссям і ще сонними очима. Він дивився не на мене — на телефон у Мар’яниних руках, звідки щойно лунав голос.
— Мам, це тато дзвонив?
Мар’яна різко обернулася. І враз замовкла. На її обличчі на мить промайнуло щось дивне. Не сором — ні. Радше розгубленість. Вона просто не була готова побачити дитину. Прийшла ж не до матері. Прийшла до «колишньої дружини».
Я поставила кухоль на стіл, підійшла до Тимофія й присіла навпочіпки, щоб наші очі були на одному рівні.
— Ні, сонечко. Це не тато. Тітка прийшла у справі. Іди до себе, добре? Я зараз прийду.
Він перевів погляд на Мар’яну, потім на її телефон, потім знову на мене. Кивнув і тихо пішов назад. За кілька секунд із кімнати долинув шелест ковдри, а потім — приглушений голос мультика.
Я зачинила двері до його кімнати й на мить залишилася в коридорі. Притулилася чолом до одвірка, заплющила очі. Усередині все зібгалося в тугий вузол. Мій син щойно чув, як його батько говорить про ці «бабські чвари». Сім років — це вже не такий вік, коли нічого не розумієш. Слова, може, й не всі. Але тон — точно.
Я повільно видихнула й повернулася на кухню.
Мар’яна вже поклала телефон на стіл екраном донизу. Владислав, очевидно, завершив розмову сам — мабуть, вирішив, що сказав достатньо. У кухні запала тиша. Лише настінний годинник цокав над холодильником, із крана в раковину зрідка падали краплі, а десь угорі, у сусідів, глухо бубоніла музика.
Я стояла біля дверей і дивилася на Мар’яну. Цікаво, вона вже здогадалася, що Владислав не стане її опорою? Чи досі вірить у казку про те, як він «розривається» між усіма?
І раптом Мар’яна зробила те, чого я від неї зовсім не чекала. Вона змінила інтонацію. Повністю.
— Послухай, — сказала вона значно м’якше, майже співчутливо. — Я ж бачу, тобі важко. Дитина, робота, усе на тобі. Я розумію. Давай по-людськи, як жінка з жінкою. Навіщо тобі суди, виконавці, нерви? Підпиши — і кожна піде своїм шляхом. Може, ми самі допомагатимемо: подарунки Тимофію, речі, щось потрібне. Без цих паперів, нормально.
Я мовчки дивилася на неї. І на одну коротку секунду — справді лише на секунду — у мене майнула думка: а раптом так і простіше? Поставити підпис і більше не дзвонити, не нагадувати, не рахувати, не чекати кожного першого числа переказу, якого знову не буде. Викреслити Владислава з фінансового життя так само, як давно викреслила з особистого.
Може, й справді легше.
Та Мар’яна не втрималася. Їй обов’язково треба було додати ще щось.
— Бо, знаєш, — вона нахилилася через стіл, і запах її парфумів раптом став різким, майже задушливим, — Владислав же може й звільнитися. Офіційно. А гроші отримуватиме в конверті. І тоді ти взагалі нічого не побачиш. Жодної гривні. Ми якось проживемо. А от ти з дитиною…
Вона не договорила. Та й не було потреби.
Це вже не скидалося на прохання. Це була погроза. Пряма, чітка, вимовлена на моїй кухні — під час увімкненого запису.
Я подивилася їй просто в очі. Спокійно. Без злості. Без страху. Лише відкинула пасмо волосся за вухо й сказала:
— Ви щойно, поки йде запис, повідомили, що ваш чоловік готовий офіційно звільнитися з роботи, аби не платити аліменти власній дитині. І що ви обидва про це знаєте. Дякую. Це мені знадобиться.
Мар’яна застигла. Її рука з бордовими нігтями завмерла на стільниці.
— Який запис?..
Я лише кивнула в бік полиці. Там рівно стояв мій телефон, і екран досі світився.
Мар’яна повернула голову. Побачила. І помітно зблідла.
Я поклала долоню на теку з документами.
Я розкрила швидкозшивач. Повільно, без поспіху — так само, як на роботі відкриваю документи перед постачальником, який намагається непомітно завищити ціну. Спокійно. Рівно. Усе було розкладено по порядку.
— Ось, — я розвернула до Мар’яни перший аркуш. — Реєстр оплат. Двадцять чотири місяці. Зеленим позначені перекази, які надійшли. Червоним — пропуски. Бачите? Тринадцять червоних рядків. Тринадцять місяців без жодної сплати.
Мар’яна дивилася на папір. Її нігті більше не вистукували по столу — руки лежали нерухомо.
— Далі, — я перегорнула сторінку. — Розрахунок заборгованості. За судовим наказом — п’ятнадцять тисяч чотириста гривень щомісяця, тобто двадцять п’ять відсотків від зарплати. Тринадцять пропущених платежів. Віднімаємо два разові перекази — на день народження й на Новий рік, по десять тисяч. Разом — сто вісімдесят тисяч двісті гривень.
Я вимовила це без натиску. Без переможного тону. Просто назвала цифри. Факти. Те, що завжди вміла найкраще: розкладати хаос на зрозумілі пункти.
Мар’яна підняла на мене очі. Від тієї впевненості, з якою вона переступила мій поріг, майже нічого не залишилося. Тепер у її погляді було інше — щире нерозуміння.
— Скільки?.. — тихо перепитала вона. — Він казав, там двадцять тисяч. Ну, максимум тридцять.
— Сто вісімдесят, — повторила я. — Тисяч. Ось розрахунок. Кожен рядок: дата, сума, позначка. Можете перевірити.
Мар’яна взяла аркуш. Її пальці ледь помітно тремтіли; від колишньої самовпевненості не лишилося й сліду.