Оксана прожила з Дмитром п’ятнадцять років. Побралися вони зовсім молодими: їй тоді щойно виповнилося двадцять два, йому було двадцять п’ять. Усе здавалося правильним і світлим — кохання, ніжність, мрії про спільне майбутнє, плани, які обоє будували з таким запалом, ніби попереду на них чекало тільки щастя.
Перші роки й справді були теплими. Дмитро працював менеджером у торговельній компанії, а Оксана вела бухгалтерію в невеликій фірмі. Великих грошей не мали, жили доволі скромно, зате мирно й дружно. Відкладали кожну зайву гривню на власне житло, говорили про дітей, уявляли, яким буде їхній дім.
Минуло три роки, і Дмитро вирішив розпочати власну справу. Це був маленький магазин автозапчастин. Оксана одразу стала йому опорою: після своєї основної роботи сідала за папери, безкоштовно вела облік, розбиралася з рахунками й накладними, часто засиджуючись до пізньої ночі. У бізнес вони вкладали все — гроші, сили, час і надії.
Згодом справа почала приносити прибуток. Спершу один магазин, потім другий, третій. Через п’ять років у Дмитра вже була мережа із семи торгових точок по місту. Гроші пішли потоком, і життя різко змінилося.
Вони придбали трикімнатну квартиру в престижному районі. Згодом з’явився заміський будинок. Потім — дві машини: для нього BMW, для неї Audi. Тричі на рік вони літали відпочивати за кордон.
Саме тоді Оксана залишила роботу. Дмитро наполіг, що йому потрібна дружина вдома, а не в офісі.
— Навіщо тобі та бухгалтерія? Там платять копійки. Будь удома, займайся собою, господарством. У мене достатньо грошей на всіх, — переконував її чоловік.
Оксана погодилася. Вона стала домогосподаркою: готувала, прибирала, ходила до спортзалу, бачилася з подругами. Побут був зручним, спокійним, навіть розкішним. Здавалося, скаржитися нема на що.
Та з часом вона дедалі частіше помічала, що Дмитро змінюється.
Він почав затримуватися на роботі. Повертався пізно, виснажений, дратівливий. На будь-які запитання відповідав коротко й сухо. Телефон тримав при собі, на всі пристрої поставив паролі, ніби відгороджувався від неї невидимою стіною.
— Дмитре, у тебе щось сталося? — обережно питала Оксана.
— Усе нормально. Роботи багато. Не чіпляйся.
Він ставав дедалі холоднішим. Уже не обіймав її, не цілував без причини, не шукав близькості. Згодом почав спати в іншій кімнаті, пояснюючи це тим, що мусить добре висипатися перед важливими зустрічами.
Оксана не була наївною. Вона прекрасно відчувала, що між ними щось зламалося. Просто боялася назвати це вголос навіть самій собі.
Одного вечора Дмитро повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Не роздягаючись до кінця, пройшов у вітальню й сів навпроти Оксани. Його обличчя було спокійним, майже байдужим.
— Нам треба поговорити.
У неї болісно стислося серце.
— Про що?
— Про наш шлюб. Точніше, про те, що від нього майже нічого не залишилося.
— Що ти цим хочеш сказати?
Дмитро важко видихнув, ніби заздалегідь утомився від розмови.
— Оксано, давай без самообману. Між нами давно порожнеча. Ми живемо як сусіди. Я працюю, ти сидиш удома. У нас немає ні спільних інтересів, ні близькості, ні нормального подружнього життя.
— Дмитре, це неправда. Я тебе кохаю. Ми можемо все змінити. Поговоримо, поїдемо кудись удвох, спробуємо почати спочатку…
— Ні, — різко перебив він. — Я нічого не хочу виправляти. Я втомився. Від цього шлюбу, від цього дому, від усього.
Оксані здалося, що підлога зникає з-під ніг.
— Ти хочеш розлучитися?
— Так. Хочу. Але я б радив тобі не поспішати й добре подумати. Бо після розлучення ти залишишся ні з чим. Квартира записана на мене. Будинок — на мене. Машини — теж. Бізнес мій. А в тебе немає нічого: ні роботи, ні власних грошей, ні майна.
— Але я твоя дружина. За законом маю право на половину того, що ми нажили разом.
Дмитро коротко засміявся, і в тому сміху не було жодного тепла.
— Половину? Ти надто довірлива. У мене сильний адвокат. Він доведе, що в бізнес вкладався тільки я, а квартиру й будинок купував на власні кошти. Усе, на що тобі варто розраховувати, — невелика компенсація.
