— Послухай, ти не дуже образишся, якщо я на кілька годин вискочу? — нарешті наважилася Надія. — Хочу побачитися з подругою. Відтоді як ми з Тарасом переїхали, я з нею жодного разу не зустрічалася.
— Навіть не знаю… — Олена помітно завагалася. Така ідея їй зовсім не подобалася. — Я ж казала, мені кепсько. Я не зможу нормально наглядати за дітьми.
— Та що там за ними наглядати? Вони ж уже не немовлята.
— Не немовлята? — Олена криво всміхнулася й глянула на чотирирічного племінника, який сидів просто на підлозі й захоплено складав щось із кубиків. — Мої вже справді можуть дати собі раду, а твоїм око та око потрібне.
— Тоді, може, викличемо няню? — раптом запропонувала Надія. — Нехай посидить із ними до дев’ятої, а я до того часу повернуся.
— Гаразд, телефонуй, — неохоче погодилася Олена. Вона вирішила: якщо Надія готова витратитися на няню, то ця зустріч із подругою для неї справді важлива. Та й діти однаково залишатимуться в квартирі, тож великої біди в цьому не було.
Надія зраділа так, ніби їй дозволили щось неймовірне. Вона кілька разів подякувала Олені, швидко перевдягнулася, підправила макіяж і майже відразу пішла.
Особливого клопоту діти Олені не завдали, тим паче няня весь час була поруч і займалася малечею. Діти Надії й Тараса були жвавими, але охоче гралися зі своїми двоюрідними братами й сестрами, тож у квартирі панував звичайний дитячий гамір без серйозних проблем.
Поки Надія відпочивала з подругою в барі, Олена лежала у своїй кімнаті й намагалася хоч якось приглушити зубний біль ліками. Близько сьомої вечора додому повернувся Богдан. Побачивши в оселі няню та двох малих дітей, він щиро здивувався.
— А що тут роблять твої племінники? — запитав він у дружини.
— Надія приїхала. Сказала, що хоче, аби діти погралися разом, а сама пішла зустрітися з подругою.
— А Тарас? — Богдан здивувався ще більше. Брат Олени вже кілька років жив із родиною в іншому місті, і окремо вони майже ніколи не навідувалися.
— Він залишився вдома. Працює.
— Зрозуміло. І коли Надія має повернутися? Уже восьма, скоро зовсім стемніє.
— Казала, що ввечері.
Олена щиро вірила, що невістка прийде в обіцяний час. Та Надії не було ні о дев’ятій, ні о десятій, ні навіть об одинадцятій. Няня вже встигла нагодувати дітей вечерею, викупати їх і вкласти спати.
— Вибачте, що вам довелося затриматися, — промовила Олена, розраховуючись із нянею за додаткові години.
— Нічого страшного, звертайтеся, якщо я знову знадоблюся.