— Обід вимагатимете у себе вдома. А зараз швидко збирайте свої речі й усі до одного виходьте з моєї квартири! — твердо промовила невістка.
— Оксано, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — Галина Петрівна, її свекруха, завмерла на порозі кухні з ополоником у руці, наче її вдарило струмом. — Ми ж просто зайшли, як завжди… Я вже й борщ помішала, і м’ясо дістала…
Оксана стояла біля дверей своєї кімнати, не знявши навушників із мікрофоном. На ноутбуці застигла заставка: червоний значок запису згас буквально мить тому. Обличчя в неї було бліде, зате очі палали так, як ніколи раніше.
— Галино Петрівно, — сказала вона неголосно, але кожне слово прозвучало різко й остаточно, — негайно залиште квартиру. Прошу вас.
Із вітальні долинуло шарудіння капців. З-за материної спини визирнула Світлана, зовиця Оксани, тримаючи в руці телефон. На екрані ще тривала пряма трансляція для її подруг.
— Оксано, ти це серйозно? — протягнула вона з легкою насмішкою. — Ми ж родина.
— Родина спершу дзвонить у двері й питає, чи можна зайти, — не підвищуючи голосу, відповіла Оксана. — А не вривається опівдні, коли в мене одночасні перемовини з Києвом і Лондоном.
Галина Петрівна розтулила рота, проте так нічого й не сказала. Ополоник у її руці здригнувся, і на підлогу впала крапля борщу — темно-червона, мов попереджувальний знак.
Почалося все три роки тому, коли вони з Андрієм переїхали у трикімнатну квартиру в новому житловому комплексі на околиці Києва. Житло брали в кредит удвох: Оксана внесла сімейну допомогу й накопичення, які відкладала з фрилансерських замовлень, а Андрій додав премії за кілька останніх проєктів. Право власності оформили порівну — половина на неї, половина на нього.
Спочатку навідувалася лише свекруха. «До дітей зазирнути», — казала вона, приносячи маленькі каструльки, пиріжки, домашні заготовки, і затримувалася на годинку. Потім ця годинка непомітно розтягнулася на цілий день. А згодом Галина Петрівна почала приходити без жодного попередження: ключ у неї був, Андрій сам дав його «про всяк випадок».
Після цього з’явилася Світлана: «Я тільки на годинку, усе одно їду в центр, а біля вас паркуватися зручно». Далі підтягнулася тітка Віра з передмістя Києва: «Автобус ходить раз на день, мені майже дорогою, то й до вас заскочу». А потім і двоюрідний брат Андрія, Марко: «Мені переночувати ніде, поки кімнату шукаю».
Оксана працювала з дому. Вона перекладала технічні тексти, займалася синхронним перекладом на конференціях, іноді по дванадцять годин на добу. Її клієнти були в Європі, Азії та Америці. Графік — жорсткий, дедлайни — безжальні, кожна хвилина мала значення.
А тим часом на її кухні булькав чужий борщ, у ванній крутилася чужа білизна, а у вітальні на повну гучність гримів серіал.
Андрій лише відмахувався:
— Та годі тобі, Оксано, вони ж ненадовго. Мамі самотньо. Світлана між роботами. Не виганяти ж рідню на вулицю.
Оксана мовчала. Терпіла. Усміхалася. Готувала на всіх. Мила посуд. Прибирала після гостей. А переклади доробляла вночі, коли квартира нарешті порожніла.
Так тривало до сьогодні.
Саме цього дня мала відбутися вирішальна розмова щодо річного контракту на три мільйони гривень: велика німецька компанія переходила на нове програмне забезпечення й шукала постійного українсько-англійського перекладача. Це була співбесіда, яка могла змінити все. Оксана готувалася до неї два тижні. Андрій знав про це. Ба більше, сам пообіцяв:
— Я попереджу маму, щоб сьогодні не приходила.
І ось — рівно полудень. Оксана в навушниках, на екрані восьмеро людей із Берліна та Лондона, вона синхронно перекладає презентацію про нові алгоритми.
І саме тоді в замку провертається ключ.
— Оксано, ми буквально на хвилинку! — голос Галини Петрівни миттю розлетівся квартирою. — Я курочку принесла, зараз швиденько посмажу, бо ви з Андрієм, мабуть, знову самими бутербродами перебиваєтеся!