Двері до кімнати ледь прочинилися, і в щілину просунула голову Світлана.
— Оксано, у тебе зарядка до айфона є? Мій зовсім сів…
Оксана різко підняла долоню, показуючи: тихо, я на робочій зустрічі. Та Світлана лише знизала плечима й, ніби пошепки, але так, що було чути в усій квартирі, промовила:
— Та ми не заважатимемо, посидимо собі на кухні.
Минуло п’ять хвилин — і запах смаженої курки розтягнувся по всіх кімнатах. Ще за десять у двері постукала Галина Петрівна:
— Оксано, а де у вас велика сковорідка? Маленької я щось не знайшла.
Оксана вимкнула мікрофон, швидко сказала в камеру кілька вибачливих слів і вийшла в коридор.
— Галино Петрівно, я зараз на нараді. Дуже важливій.
— Та бачу я, бачу, — відмахнулася свекруха. — Мені тільки курку перевернути.
І саме тоді все дійшло до межі.
Оксана стояла біля дверей із навушниками на шиї, а на екрані ноутбука миготіло повідомлення від керівника проєкту. Галина Петрівна, Світлана й тітка Віра дивилися на неї так, наче вона раптом стала чужою людиною у власному домі.
— Прошу вас піти, — повторила Оксана. Цього разу її голос уже не тремтів. — Просто зараз.
Світлана пирхнула:
— Ну от, знову невістку понесло. Андрію поскаржимося, хай знає.
— Скаржтеся, — спокійно відповіла Оксана. — А ключі залиште на тумбі в передпокої. Усі комплекти.
Запала тиша. Така густа, що було чути, як у каструлі тихо булькає борщ.
Першою отямилася Галина Петрівна.
— Ти… ти ким себе уявила? — її голос зірвався на пронизливий вереск. — Я мати твого чоловіка!
— Ви мати мого чоловіка, — кивнула Оксана. — А я господиня цієї квартири. І більше не дозволятиму, щоб під час мого робочого дня сюди заходили без попередження, готували, їли, залишали після себе безлад і йшли тоді, коли заманеться.
Тітка Віра, яка досі мовчала, раптом підвелася.
— Дівчата, ходімо. Не треба скандалу.
— Ще й як треба! — різко кинула Галина Петрівна і з гуркотом жбурнула ополоник у мийку. — Андрій дізнається, як ти поводишся з його матір’ю!
— Андрій усе знає, — тихо сказала Оксана. — І сьогодні ввечері ми поговоримо про це остаточно. А зараз я прошу вас залишити квартиру.
Вона відступила вбік, звільняючи прохід.
Світлана схопила сумку й, бурмочучи щось про «істеричок» та «невдячність», першою рушила до дверей. Тітка Віра важко зітхнула й пішла за нею.
Галина Петрівна вийшла останньою. В очах у неї стояли сльози — чи то від образи, чи то від люті, було незрозуміло.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипіла вона. — Обіцяю.
— Можливо, — відповіла Оксана. — Але так, як було раніше, я більше жити не буду.
Двері зачинилися. Замок сухо клацнув. Оксана притулилася спиною до стіни й повільно сповзла на підлогу.
Кінець.
А може, тільки початок.
Вона просиділа так хвилин десять, доки на телефон не прийшло повідомлення від Андрія:
«Мама дзвонила. Плаче. Каже, ти їх вигнала. Оксано, що сталося?»
Оксана набрала відповідь, стерла її, потім написала знову:
«Приїжджай додому. Нам треба серйозно поговорити. Сьогодні вирішимо все раз і назавжди».
Вона підвелася й зайшла на кухню. Борщ уже вистиг. На столі лежала недоїдена курка, поруч стояли три брудні тарілки, всюди були крихти й жирна пляма.
Оксана навстіж відчинила вікно, щоб вивітрити важкий запах смаженого.
Потім узяла телефон і змінила налаштування домофона — поставила новий код для входу. Після цього зателефонувала майстру й домовилася на завтра про заміну замка.
Лише тоді вона повернулася до ноутбука й написала керівникові проєкту: «Перепрошую за технічні проблеми. Готова продовжити зустріч у будь-який зручний для вас час».
І тільки після цього дозволила собі заплакати. Тихо, без ридань, майже беззвучно — просто сльози самі котилися по щоках.
Бо Оксана розуміла: найважче ще попереду.
Андрій скоро приїде. І йому доведеться обирати.
Або вони разом установлять нові правила.
Або… Оксана навіть не знала, що ховається за цим «або».
Та назад дороги вже не було.
Невдовзі біля під’їзду мав з’явитися Андрій, і ключів при ньому не було.