Андрій зайшов не одразу: Оксана не натиснула кнопку домофона, доки не почула в слухавці саме його голос. На дев’ятий поверх він піднімався пішки. Коли нарешті з’явився біля дверей, важко дихав, волосся було мокре від дощу, а в руці він стискав пакет із супермаркету. Усередині — молоко, хліб і її улюблений полуничний йогурт. Наче ці кілька покупок могли хоч щось виправити.
— Оксано… — почав він просто з порога.
Вона мовчки підняла долоню, зупиняючи його.
— Спершу замки, — промовила рівно. — Завтра о десятій прийде майстер. Буде два нові комплекти ключів. Один у тебе, один у мене. Твої родичі більше ключів від нашої квартири не матимуть.
Андрій нічого не заперечив. Лише кивнув і пройшов до вітальні. Опустився на диван, пакет поставив біля ніг і втупився у вікно, по якому повзли дощові краплі.
— Мама дзвонила тричі, — тихо сказав він. — Плаче. Каже, що ти принизила її перед усім будинком. Світлана написала, що ти ненормальна. А тітка Віра тільки спитала, чи ми взагалі ще живі.
Оксана сіла навпроти, склавши руки на колінах.
— Я нікого не принижувала. Я захищала себе. І тебе також.
— Мене? — він коротко, гірко всміхнувся. — Від кого?
— Від того дня, коли ти повернешся додому, а тут не буде ні дружини, ні дитини, яку ми плануємо. Бо я просто зберу речі й піду. Без пояснень. Так роблять люди, коли в них остаточно закінчується терпіння.
Андрій підвів на неї очі. У його погляді змішалося все: втома, розгубленість, страх і провина.
— Я не розумів, що тобі настільки важко, — зізнався він. — Справді не розумів. Мені здавалося, ти… ну, спокійна, витримана. Думав, ти впораєшся.
— Я й витримувала, Андрію. Три роки. Три. Повні. Роки. Щодня. Поки ти на роботі, я залишалася тут сама з вашими «ми лише на хвилинку». Ти повторював: «Це ж рідні», а я тим часом мила чужий посуд, накривала на стіл і усміхалася, бо не хотіла тебе образити.
Він опустив голову.
— Я був дурнем, — сказав просто.
— Ні. Ти просто звик, що тобі все пробачають. А твоя мама звикла, що їй усе дозволено. А я… я більше не хочу бути людиною, яка мовчки ковтає все підряд.
Пауза повисла між ними важка, проте не ворожа. Радше така, після якої в кімнаті ніби стає легше дихати.
— І що ти пропонуєш? — нарешті спитав Андрій.
— Правила. Чіткі. Для всіх. І озвучиш їх ти, бо це твоя родина.
Він кивнув.
— Кажи.
Оксана витягла з шухляди аркуш. Вона написала все ще вдень, поки чекала і на майстра, і на чоловіка.
— Перше. Ключі є тільки в нас двох.
Друге. Візити — лише за попередньою домовленістю, щонайменше за добу.
Третє. Якщо я працюю, значить, мене немає вдома. Навіть якщо фізично я сиджу за цим столом.
Четверте. Хто приходить у гості, той приносить їжу із собою або замовляє доставку. Я більше не кухарка за викликом.
П’яте. Зустрічі — не частіше двох разів на місяць. І не довше трьох годин, якщо я вдома сама.
Андрій мовчки перечитав список. Потім підняв очі.
— Жорстко.
— Жорстко — це коли посеред мого робочого дня у квартиру ввалюються четверо людей і вимагають обіду, — спокійно відповіла вона. — А це справедливо.
Він склав аркуш навпіл, потім ще раз.
— Я подзвоню мамі. Просто зараз. При тобі.
Оксана не чекала такого. Вона була готова до відкладання, до прохань пом’якшити формулювання, до спроб знайти «золоту середину». Але Андрій дістав телефон, увімкнув гучний зв’язок і набрав матір.
— Андрію, нарешті! — голос Галини Петрівни одразу зірвався на плаксивий вигук. — Ти хоч уявляєш, як вона зі мною повелася? Я ж її все життя любила, як рідну доньку…
— Мамо, — твердо перебив Андрій. — Послухай мене і не перебивай. Від сьогодні правила будуть такі.
І він прочитав усе дослівно. Без пом’якшень. Без «можливо». Без «давайте спробуємо». Просто, чітко й спокійно.
На тому кінці спершу запала тиша. Потім почулося схлипування.
— Тобто тепер мені, щоб прийти до власного сина, треба записуватися заздалегідь?
— Так, мамо. Як до лікаря.