— Оксано, ти цю тарілку краще не чіпай. Там салат із майонезом, а тобі ж таке не можна, — кинув Дмитро, навіть не відводячи погляду від м’яса на мангалі, і сам же розреготався.
За столом сиділо дванадцятеро людей. Наша літня веранда, запах диму, шашлики, над якими я поралася від самого ранку. Маринад — за рецептом, який я підбирала майже три роки. І салат, до речі, теж робила я.
Так тривало сім років. Відтоді, як Олексій уперше привів його знайомитися. Дмитро тоді оглянув мене згори донизу, присвиснув і сказав: «Ого, Олексію, то ти, виявляється, любиш пишні форми». Я тоді всміхнулася. Вирішила, що це просто жарт. Невдалий, грубий, але жарт.
Я помилялася.
Ми з Олексієм побралися вісім років тому. Мені було сорок, йому — тридцять вісім. Для нас обох це був другий шлюб. Олексій працював інженером у проєктному бюро, а я на той час уже відкрила другу точку «Солодкої справи». Це була моя кондитерська мережа. Моя — від першої копійки. Без кредитів, без батьківських грошей, без чиєїсь протекції. Три роки я вкладала назад у бізнес кожну зароблену гривню. До весілля мала дві точки. Тепер їх п’ять.
Дмитро був другом Олексія ще з першого класу. Вони разом росли, разом служили, щороку в жовтні їздили на риболовлю. Для мого чоловіка Дмитро був майже братом. Я це розуміла. Саме тому довго мовчала й терпіла.
У Дмитра було рекламне агентство — «Бриз Медіа». Логотипи, пакування, просування в інтернеті, візуальний стиль. Треба визнати, справу він вів непогано. От тільки одного він не знав. Шість років тому мені знадобився підрядник для ребрендингу: новий фірмовий стиль усієї мережі, пакування, меню, вивіски. Моя менеджерка Юлія знайшла три агентства на вибір. Серед них було й «Бриз Медіа». Вони запропонували найкращу ціну та прийнятні строки. Договір я підписала через юридичну особу — ТОВ «Кондитер-Плюс». Контактною особою вказали Юлію. Так Дмитро шість років працював із моєю компанією й навіть не здогадувався, що гроші йому платить дружина його найкращого друга.
Чотири мільйони вісімсот тисяч гривень на рік. Саме стільки становив мій річний бюджет на його агентство. Дизайн меню, сезонні акції, оформлення нових точок, ведення соцмереж. Щомісяця — чотириста тисяч, чітко й без затримок.
Олексій усе знав. Я попросила його нічого Дмитрові не казати. Не хотіла змішувати дружбу з бізнесом. І чоловік дотримав слова.
А Дмитро й далі сипав своїми «жартами».
Того вечора на веранді я винесла останню страву — запечені овочі — поставила її на стіл і сіла поруч з Олексієм. Дмитро вже розливав вино. Його дружина Наталія сиділа навпроти й дивилася в тарілку. Вона завжди так робила, коли чоловік починав свої вистави.
— Оксано, могла б хоч до літа трохи схуднути, — протягнув Дмитро, подаючи келих Наталії. — Купальник узагалі вдягаєш? Чи ховаєшся в парео?
За столом зависла тиша. Хтось ніяково кашлянув. Олексій поклав долоню мені на коліно. Знайомий жест: «Потерпи. Він не зі зла».
Я взяла келих і подивилася Дмитрові просто в очі.
— Дмитре, а ти знаєш, що твоє агентство досі не закрило кредит за офіс? — сказала я рівним голосом, наче повідомляла звичайний факт.
Я справді це знала. Юлія якось мимохідь згадала, що вони затримали здачу макетів і пояснили це проблемами з орендою.
Його усмішка сіпнулася. Лише на мить. Потім Дмитро знову засміявся.
— А ти звідки знаєш про мій офіс? — він покрутив келих у руці. — Олексію, це ти розповів? Ну ти й даєш, брате.
Олексій нічого не відповів.
Я допила вино. Дмитро швидко перевів розмову на інше: футбол, відпустка, нова машина. Звичний набір тем. А я подумала: гаразд. Не вперше. Якось переживу.
Коли ввечері всі роз’їхалися, я мила посуд. Олексій підійшов ззаду й обійняв мене за плечі.
— Пробач йому. Він просто такий.
— Я знаю, який він, — відповіла я. — Але «просто такий» — це не виправдання.
Олексій поцілував мене в потилицю й пішов спати. А я залишилася біля раковини. Гаряча вода лилася на руки, та тепла я не відчувала. Лише втому. Сім років однакових насмішок. Сім років однакових вибачень від Олексія. Сім років тієї самої мовчанки за столом.
За місяць Дмитро зателефонував. Запросив нас на свій день народження. Йому виповнювалося сорок два.
Я спекла торт. Напевно, це було нерозумно. Але я ж кондитерка. Три яруси, шоколадна глазур, карамельний декор. Шість годин роботи. Окремо безе, окремо прошарок, окремо прикраси. Торт важив майже чотири кілограми.
Олексій ніс коробку до машини обережно, ніби тримав немовля.
— Гарний, — сказав він. — Дмитро буде в захваті.
Дмитро справді втратив дар мови. Тільки зовсім не так, як ми очікували.
На святкування зібралося двадцятеро гостей. Усе мало відбутися в ресторані.