Дмитро винайняв його на весь вечір. Довгий стіл під білими скатертинами, жива музика, офіціанти, що майже нечутно ковзали між гостями. Наталія була в новій сукні й, як завжди, трималася тихо, ніби намагалася не займати в просторі зайвого місця. А Дмитро сяяв у центрі зали: засмаглий, усміхнений, у дорогій сорочці за тридцять тисяч гривень. Він обіймав кожного, хто заходив, чоловіків гучно плескав по спині, жінкам цілував руки. Чарівний господар свята — якщо не знати, який він зблизька.
Я поставила коробку на окремий столик і підняла кришку. Торт справді виглядав розкішно: карамельні нитки ловили світло ламп, шоколад блищав рівною темною поверхнею. Кілька гостей одразу підійшли ближче й почали фотографувати.
— А хто це зробив? — поцікавилася жінка в бордовій сукні.
— Я, — відповіла я.
— Ви кондитерка?
— Так.
Тут поруч опинився Дмитро. Він окинув поглядом торт, потім перевів очі на мене.
— Оксано, — протягнув він, — торт, звісно, ефектний. Але краще б ти стільки крему не на нього витрачала, а на себе, га?
Він зареготав і обернувся до гостей.
— Наша Оксана солоденьке любить. Це ж помітно, правда?
І ще поплескав мене по плечу, ніби сказав щось надзвичайно дотепне.
Я стояла біля торта вагою майже чотири кілограми, над яким працювала шість годин, а на мене дивилися двадцятеро людей. Хтось поспіхом відвів погляд. Хтось видавив із себе незручну усмішку. Наталія раптом дуже уважно почала розглядати свій келих.
Усередині в мене щось клацнуло. Не спалахнуло гнівом — ні. Саме клацнуло, як замок, що нарешті став на місце.
— Дмитре, — сказала я спокійно, навіть занадто рівно, — цей торт коштує дванадцять тисяч гривень. Я витратила на нього шість годин. Ти щойно при всіх образив людину, яка принесла тобі подарунок ручної роботи. Тому я забираю його назад.
Я опустила кришку.
Запала така тиша, що з кухні було чути, як десь крапає вода.
— Ти серйозно? — Дмитро кліпнув.
— Цілком.
Я взяла коробку. Чотири кілограми — чимало, але руки в мене не затремтіли. Розвернулася й пішла до виходу.
Олексій наздогнав мене вже на парковці.
— Оксано, зачекай.
— Я почекаю в машині.
— Ну він же не хотів. Він просто…
— Олексію, — я поставила коробку на капот, — він “просто” поводиться так уже сім років. На кожній зустрічі. При всіх. Я більше не збираюся робити вигляд, що це нормально. Поїхали.
Ми поїхали. Наступного ранку я відвезла торт у кондитерську. Його купили за годину.
Усю дорогу Олексій мовчав. Уже вдома тільки сказав:
— Він образився.
— Я теж, — відповіла я.
Того вечора я сиділа на кухні сама. За вікном було тихо, чай повільно холонув у чашці. Я думала про те, що дванадцять тисяч гривень — не така вже й велика сума. І шість годин — не вічність. Але те, що двадцятеро людей побачили, як я забираю свій подарунок, було для мене чимось новим. Я не знала, чи вчинила правильно. Зате спина в мене залишалася рівною. І це вже мало значення.
За два тижні Дмитро зателефонував так, наче нічого й не сталося. Запрошував на вечірку біля басейну. Насамкінець ще пожартував: “Тільки цього разу без тортів”.
Їхати я не хотіла. Зовсім. Так і сказала Олексію: не поїду. Він кивнув. А за два дні повернувся до розмови:
— Оксано, там будуть Сергій з Ольгою. І Максим. Ми ж їх сто років не бачили. Я не прошу тебе миритися з Дмитром. Просто поїдьмо разом. Заради мене.
Заради нього. Вісім років цього “заради нього”. Кожне свято, кожні спільні вихідні, кожна безглузда вечірка. Я навіть порахувала: за сім років ми бачилися з Дмитром приблизно шістдесят разів. Вісім-десять зустрічей на рік. І жодної — без зауваження про мою вагу, їжу, фігуру чи одяг.
Шістдесят зустрічей. Шістдесят принижень. І щоразу я або усміхалася, або мовчала, або виходила до іншої кімнати. А Олексій потім повторював: “Він не зі зла”.
Я таки поїхала.
У Дмитра був заміський будинок: велика ділянка, басейн, зона з мангалом. Усе красиве, дороге, виставлене напоказ. Він любив демонструвати: дивіться, чого я досяг. Білі шезлонги, підсвітка у воді, колонки з музикою. Гостей зібралося вісімнадцятеро. Половину я знала, решту бачила вперше.
Я вдягла закритий купальник, а зверху — туніку. П’ятдесят другий розмір, так, я велика. Я це знаю. Знаю щодня, коли прокидаюся, одягаюся, їду на роботу, керую п’ятьма кондитерськими й виплачую зарплату тридцяти двом працівникам. Моя вага — це моя вага. І точно не його тема для жартів.
Першу годину все було спокійно. Дмитро крутився біля мангала й зустрічав нових гостей. Я сиділа на шезлонгу, пила лимонад і розмовляла з Ольгою. Ольгу я любила. Вона теж була повна й теж терпіла Дмитрові жарти, тільки рідше: вони бачилися всього кілька разів на рік.
Потім Дмитро підійшов. Із келихом у руці, з тією самою широкою усмішкою. Засмаглий, підтягнутий, задоволений собою. Зупинився поруч.
— Оксано, а чого це ти до басейну не йдеш? Вода тепла.
— Не хочу, — сказала я.
Дмитро лише махнув рукою, ніби моя відповідь нічого не важила.