— сказала я в слухавку. За столом одразу запала тиша. — Це Оксана. Так, розумію, вечір. Послухай, підготуй на завтра зранку повідомлення про розірвання всіх чинних угод із «Бриз Медіа». Абсолютно всіх. Дизайн, соцмережі, сезонні кампанії — усе. Підстава: незадовільна якість комунікації. Так, по всіх п’яти точках. Так, рішення остаточне. Нових підрядників підберемо цього тижня. Дякую.
Я поклала телефон на стіл і перевела погляд на Дмитра.
Він ще не збагнув. Дивився так, ніби я раптом заговорила мовою, якої він ніколи не чув.
— Оксано, — нарешті вимовив він. — Ти це до чого?
— Дмитре, — спокійно відповіла я. — «Кондитер-Плюс» належить мені. Мережа «Солодка справа» — теж моя. П’ять кондитерських. Тридцять два працівники. Уже шість років твоє агентство отримує замовлення від мене. Чотири мільйони вісімсот тисяч гривень на рік. Майже половина твого обігу. Я перевірила.
Його обличчя змінювалося просто в мене на очах. Спершу — розгубленість. Потім у погляді промайнув швидкий підрахунок. За ним — усвідомлення. І вже після цього — страх.
— Стривай, — він різко поставив келих, і вино хлюпнуло на скатертину. — «Кондитер-Плюс» — це твоє? Юлія — твоя менеджерка?
— Шість років, — сказала я. — Шість років ти робив рекламу моїй мережі. І сім років при кожній нагоді принижував мене. Штовхнув у басейн. Образив перед моїми діловими партнерами. У моєму власному домі.
Тагіров сидів нерухомо. Білоусова дивилася на Дмитра з таким виразом, який я дуже добре впізнала: так дивляться на комаху, що раптом опинилася в тарілці.
— Оксано, ну зачекай, — Дмитро підвівся. Його пальці дрібно тремтіли. За всі роки я вперше бачила, щоб у нього тремтіли руки. — Це ж бізнес. Не треба все змішувати. Ми з Олексієм друзі. Я ж не знав. Справді не знав!
— Ти не знав, що за «Кондитер-Плюс» стою я, — кивнула я. — Але ти чудово знав, що я людина. І тобі було байдуже.
Наталія сиділа мовчки, опустивши очі. Як завжди.
Олексій дивився на мене й не втручався. Уперше за вісім років — не намагався зупинити.
— Оксано, — Дмитро зробив крок у мій бік, — давай поговоримо. Не тут. Наодинці. Я все поясню.
— Ні, — відрізала я. — Сім років ти дозволяв собі принижувати мене при людях. Тепер відповідь почуєш теж при людях. Договори розриваються. Це моє остаточне рішення.
Я знову сіла за стіл, узяла тарталетку й відкусила шматочок. Ягідний крем вийшов бездоганним: легка ваніль, тонка кислинка малини. І я, чесно кажучи, була собою задоволена.
Дмитро ще кілька секунд стояв посеред моєї вітальні — із плямою вина на скатертині перед собою та обличчям, якого я раніше в нього ніколи не бачила. Потім розвернувся й пішов. Наталія підвелася слідом. За мить грюкнули вхідні двері.
За столом знову стало тихо. Я допила воду.
Першим кашлянув Тагіров.
— Оксано Михайлівно, — сказав він обережно, — мушу визнати, ваша франшиза справді має добрий потенціал.
Я усміхнулася. І це була перша щира усмішка за весь вечір.
Пізніше гості розійшлися. Ми з Олексієм прибирали зі столу. Він довго мовчав, а потім промовив:
— Ти ж розумієш, що тепер він дзвонитиме мені щодня?
— Розумію.
— І що мені йому казати?
— Правду. Що він прийшов у мій дім і нахамив господині.
Олексій поставив тарілку в мийку й подивився на мене.
— Я мав зупинити його значно раніше.
Я не відповіла. Бо так, мав. Але не зробив цього. І це теж було частиною всієї цієї історії.
Минуло два місяці. Дмитро втратив мої контракти. Чотири мільйони вісімсот тисяч гривень на рік — це не дрібниця, а серйозна діра в бюджеті. Йому довелося звільнити трьох працівників і переїхати в менший офіс. Про це мені розповів Олексій: він і далі навідувався до нього раз на два тижні.
Кажуть, Дмитро тепер усім пояснює, що я «мстива» й просто «скористалася моментом». Що я «переплутала особисте з робочим». Що «справжні бізнесмени так не поводяться».
Можливо. А можливо, справжній бізнесмен не штовхає свою замовницю в басейн.
Я знайшла інше агентство. Працюють не гірше. І, що дивно, спілкуються ввічливо. Виявляється, можна робити рекламу й водночас не ображати клієнта.
Олексій їздить до Дмитра сам. Я не забороняю. Це його друг, його вибір. Але за нашим столом Дмитро більше не з’являвся. І мені спокійно. Уперше за сім років — по-справжньому спокійно.
Тільки одне питання досі не дає мені спокою.
Я перегнула палицю, коли відкликала контракти в присутності його партнерів? Чи він сам до цього йшов — усі ці роки, усі ті шістдесят зустрічей, оте «дурна товстуха» й басейн? А як би вчинили ви?