Та він навіть не сприйняв мої слова всерйоз.
— Та годі тобі! Усі купаються. Чи ти боїшся, що після тебе води в басейні поменшає?
Десь збоку хтось пирснув. Двоє, може троє. Решта гостей удавали, ніби нічого не почули.
Я промовчала. Просто повернулася до Ольги й спробувала продовжити розмову з того місця, на якому ми зупинилися. Думала: зараз відчепиться. Як завжди. Кине свою гидоту, я проковтну, вечір якось дотягнеться до кінця, і ми поїдемо додому.
Але Дмитро не відійшов. Він залишився стояти просто за моїм шезлонгом. Я майже фізично відчувала його тінь у себе за спиною.
І тоді він гаркнув так, щоб почули всі:
— Товста дурепо! Та лізь уже у воду!
Наступної миті він штовхнув мене. Обома долонями в спину. Різко, із силою. Я саме стояла біля бортика, бо щойно підвелася з шезлонга, щоб відійти від нього подалі.
Потім була вода. Удар усім тілом. Різкий запах хлору в носі. Туніка миттю намокла й потягнула мене вниз, наче камінь. Я виринула, хапаючись руками за край басейну. У вухах гуло. Крізь воду й пасма волосся я бачила Дмитра: він стояв нагорі, реготав і розводив руками, мовляв: «Та я ж пожартував!»
На це дивилися вісімнадцять людей. Хтось сміявся. Хтось завмер і мовчав. Олексій кинувся до мене від мангала. Наталія стояла бліда, немов крейда.
Із басейну я вилізла сама. Без чиєїсь допомоги. Мокра тканина прилипла до тіла, волосся обліпило лоба. Телефон, який лежав у кишені туніки, уже не подавав ознак життя. Вісімдесят тисяч гривень перетворилися на безпорадний мокрий шматок пластику й скла.
Я взяла рушник із найближчого лежака, обгорнулася ним і витерла обличчя. Руки в мене не тремтіли. Це навіть здивувало.
— Дмитре, — сказала я рівно. — Ти щойно штовхнув мене в басейн. Без моєї згоди. Через тебе зіпсований мій телефон. Він коштує вісімдесят тисяч. До завтра чекаю переказ.
Він урвав сміх. Лише на якусь мить. А тоді знову натягнув на обличчя свою звичну усмішку.
— Оксано, ну ти чого? Це ж жарт. Купиш собі новий.
— Переказ до завтра, — повторила я. — Інакше я подам заяву в поліцію. Це не жарт, Дмитре. Це фізичне насильство.
Запала тиша. Навіть музика, здавалося, стала ледь чутною.
Олексій стояв поруч. Теж мокрий: він устиг стрибнути у воду, щоб допомогти мені, але я вже вибралася сама.
— Поїхали, — сказав Олексій.
І вперше за сім років не додав: «Він не хотів».
У машині я сиділа на рушнику. Із мене стікала вода просто на сидіння. Я була мокра, розлючена й водночас абсолютно спокійна. Дивне поєднання. Злість була, але не гаряча, не сліпа. Вона стала холодною й прозорою, як зимовий ранок.
Дмитро гроші не переказав. Ні наступного дня. Ні через три дні. Ні за тиждень. Зате написав Олексію: «Скажи своїй, хай не влаштовує істерик. Жарт є жарт. І нехай ще подякує, що я взагалі терплю її на наших зустрічах».
Олексій мовчки показав мені це повідомлення. Я прочитала його, і всередині щось остаточно стало на своє місце. Не зламалося — саме перемкнулося. Ніби важіль, який нарешті клацнув у правильному положенні.
За тиждень ми влаштовували вечерю вдома. Наполовину ділову. Я запросила двох можливих партнерів щодо франшизи. Олексій покликав кількох колег. А Дмитро напросився сам. Подзвонив Олексію й сказав: «Чув, у вас там збіговисько. Прийду з Наталією». Олексій спитав мене. Я відповіла: нехай приходить.
За довгим столом сиділо дванадцятеро. У нашій вітальні — тій самій. Я готувала два дні. Не тому, що хотіла справити враження на Дмитра. А тому, що серед гостей були Тагіров і Білоусова — власники мережі кафе в Дніпрі, які розглядали мою франшизу. Ця вечеря мала значення. Справжнє, ділове, велике значення.
Дмитро з’явився у своїй фірмовій сорочці, з пляшкою вина за дві тисячі й разом із Наталією. Обійняв Олексія, мені просто кивнув. Сів за стіл. Першу годину поводився цілком пристойно: жартував, розповідав про Туреччину, хвалив страви. Я навіть на мить подумала: може, історія з басейном усе-таки його чогось навчила.
Ні.
Коли дійшло до десерту — я подала тарталетки з ягідним кремом, теж зроблені власноруч, — Дмитро відкинувся на спинку стільця. У руці келих червоного. Очі масні, самовдоволені.
— А Оксана в нас, між іншим, не тільки чудово готує, а ще й чудово їсть, — сказав він, звертаючись до Тагірова. — Олексію, розкажи, скільки вона може вм’яти за один раз?
Тагіров підняв брову. Білоусова повільно опустила виделку на тарілку.
Я сиділа на іншому кінці столу. Переді мною була тарталетка. Ягідний крем. Той самий, який я варила вранці власними руками. Чотири години на кухні. Два дні підготовки. Потенційні партнери з франшизи. Мій дім. Мій стіл. Моя їжа.
І ця людина — знову.
Всередині стало дуже тихо. Це вже була не злість. Саме тиша. Така, яка настає за мить до остаточного рішення.
Я підвелася. Спокійно. Взяла телефон — новий, куплений замість утопленого. За ті самі вісімдесят тисяч із моєї кишені, бо Дмитро так нічого й не переказав.
Я натиснула виклик, піднесла телефон до вуха й чітко промовила:
— Юліє.