Кілька секунд Дмитро мовчав, ніби зважував, що обрати: образитися, накричати чи вдати, що нічого не сталося.
— Ти могла б хоча б трохи… — почав він.
— Дмитре, — Наталія зупинила його рівним голосом. — Я хочу сказати тобі одну річ. Без крику й без сварки. Я не проти весілля. І допомогти я теж не відмовляюся. Але те, що ви з Оксаною вигадали, — це не прохання про підтримку. Це було зовсім інше.
Він нічого не відповів. Просто пішов на кухню й із зайвим гуркотом узявся за чайник.
Наталія повернулася до вітальні та знову відкрила ноутбук. Договір оренди досі чекав на неї на екрані. Квартира на Річковій. Четвертий поверх. Вікна на парк.
Вона дивилася на монітор, але думками знову поверталася до Максимового погляду — того самого, останнього, вже біля дверей. У ньому було щось неправильне. Не злість. Не образа. Щось значно холодніше й небезпечніше.
«Він або щось знає, — майнуло в неї, — або щось замислив».
Палець завмер над тачпадом.
І знову вона не натиснула.
Бо тепер її непокоїло інше: чому Максим увесь цей час мовчав? Розумний, уважний, явно не з тих, хто губиться в розмові, — і жодного слова. Лише дивився, слухав і відкладав почуте в пам’яті.
Навіщо?
Відповідь з’явилася раптово — і зовсім не з того боку, звідки Наталія її чекала.
Минуло три дні після візиту Оксани, коли їй написала незнайома жінка. Повідомлення було коротким, без привітань і пояснень: «Ви дружина Дмитра? Мені треба з вами поговорити. Це важливо».
Наталія довго дивилася на ці рядки. Потім набрала: «Я вас слухаю».
Вони домовилися зустрітися в кав’ярні на Маяковського — невеликому закладі з дерев’яними столиками й густим ароматом кардамону. Жінку звали Тетяна. Їй було тридцять два. Говорила вона тихо, а руки тримала складеними на столі так акуратно, наче сиділа на іспиті. Працювала бухгалтеркою в тій самій компанії, де Максим значився комерційним директором. І знала дещо справді цікаве.
Виявилося, Максим шукав не просто майданчик для весілля. Йому потрібні були люди, через яких можна було провести кілька фіктивних угод. На папері все мало виглядати як оплата кейтерингу та оренди обладнання. Гроші переказувалися б на фірму брата, а звідти — далі. Схема проста, майже непомітна. Потрібні були лише довірливі родичі з грошима й квартирою.
Тетяна розповідала спокійно, без театральності, час від часу звіряючись із телефоном. Наталія слухала й повільно пила каву. Усередині не було ані паніки, ані справжнього здивування. Лише дивне відчуття: ти давно підозрював, що щось не так, і нарешті отримав доказ.
— Чому ви вирішили сказати це мені? — запитала Наталія.
Тетяна на мить замовкла.
— Бо рік тому він зробив те саме з моєю сестрою. Вона втратила двісті тисяч і пів року майже не виходила з дому.
Додому Наталія повернулася вже ввечері. Дмитро сидів на дивані й дивився телевізор — спокійний, розслаблений, такий звичний. Вона зняла взуття, повісила куртку, зайшла до вітальні й сіла в крісло навпроти.
— Дмитре, ти знав про Максимову схему?
Він відповів не відразу. Спершу зменшив звук. Потім підвів на неї очі — і в цьому погляді Наталія прочитала все. Не провину. Не страх. Радше втому й роздратування людини, яку застали на чомусь дрібному й неприємному.
— Наталю, ти знову щось вигадуєш.
— Ні, — спокійно сказала вона. — Я бачилася з людиною, яка знає подробиці. Документи, суми, саму схему. Це не фантазії.
Дмитро підвівся й пройшовся кімнатою.
— Максим нормальний чоловік. Оксана його кохає. Ти завжди мою сім’ю не сприймала…
— Дмитре. — Вона вимовила його ім’я неголосно, але він замовк. — Я не збираюся сперечатися. Просто скажу прямо: я подаю на розлучення.
У кутку щось монотонно бурмотів телевізор. За вікном нетерпляче просигналила машина. Життя за стінами квартири тривало собі далі — цілком байдуже до того, що щойно сталося у цій вітальні.
Дмитро довго мовчав. Потім запитав:
— Через весілля?
— Ні, — відповіла Наталія. — Весілля було лише останньою краплею. Тим, що я мала побачити, аби остаточно все зрозуміти.
Розлучення тривало чотири місяці. Без гучних скандалів, без показових сварок — просто довго й виснажливо. Юрист, папери, поділ майна, підписи. Дмитро кілька разів намагався поговорити, щось пояснити, повернути назад, переграти вже сказане. Але щоразу наштовхувався на спокійну, міцну стіну, яку Наталія вибудувала всередині себе ще того дня, у кав’ярні на Маяковського.
Оксана все-таки вийшла заміж за Максима — тихо, у вузькому колі, без пишного свята й чужих грошей. Чи то схема зірвалася, чи Максим вирішив не ризикувати. Наталія дізналася про це випадково, від спільної знайомої, і майже нічого не відчула. Хіба легке, майже тілесне полегшення.
Квартиру на Річковій вона орендувала в червні.
Переїзд умістився в один день. Речей виявилося напрочуд мало — або ж вона просто забрала тільки те, що справді належало їй. Кілька коробок, дві валізи, улюблений плед, який вони з Дмитром колись купили на ринку в Тбілісі. Плед вона взяла. А спогад про той ринок — ні. Він залишився десь там, у старій квартирі, поруч із диваном і сімома прожитими роками.
Нове помешкання зустріло її тишею та запахом свіжої фарби. Четвертий поверх, високі стелі, вид на парк — усе було саме таким, яким вона собі й уявляла.