— Поїдьмо додому, мамо, — ледь чутно прошепотіла вона.
Я розвернулася до виходу.
— Оксано! — крикнув мені вслід Дмитро. — Я досі твій чоловік!
Біля порога я зупинилася, не озираючись.
— Уже ні. Просто ти ще не встиг це усвідомити.
Ми вийшли надвір. Я посадила Софію в машину, зачинила дверцята, сіла за кермо й завела двигун. Пальці так тремтіли, що ключ мало не вислизнув із руки.
Лише коли будинок залишився позаду, я дозволила собі розплакатися. Софія мовчки потягнулася до мене й почала гладити по плечу, ніби це вона мала мене заспокоювати.
— Мамо, тато нас більше не любить?
Я не знайшла слів одразу. У горлі стояв тугий клубок.
— Він… дуже помилився, сонечко.
За годину задзвонив телефон. Потім знову. І ще раз.
Я не відповідала.
Через два дні мені зателефонувала Валентина Сергіївна.
— Оксано, що сталося? Дмитро не бере слухавку. Учора мав заїхати до мене, але так і не з’явився.
Я розповіла їй усе. Без прикрас, без зайвих подробиць, але чесно.
На тому кінці довго панувала тиша.
— То ось воно як… — нарешті вимовила вона. — Пробач мені. Я нічого не знала.
За тиждень Дмитро приїхав до нас. Стояв під дверима з букетом у руках і таким винуватим обличчям, ніби квіти могли щось виправити.
— Я все зрозумів, — сказав він. — Я піду від неї. Тільки дай мені ще один шанс.
Я дивилася на чоловіка, якого любила понад десять років, і не відчувала майже нічого. Ні злості, ні ніжності. Лише втому.
— Свій вибір ти вже зробив, Дмитре.
Він раптом опустився на коліна.
— Заради Софії…
Я мовчки зачинила двері.
За місяць я подала на розлучення.
Олена зникла з його життя так само раптово, як колись у ньому з’явилася. Дмитро залишився сам.
Він писав повідомлення, телефонував, приходив під під’їзд.
А я вчилася жити спочатку.
Бували ночі, коли сон не йшов, і я лежала в темряві, намагаючись зрозуміти, в який саме момент ми звернули не туди.
Іноді мені здавалося, що зараз у передпокої пролунають його кроки.
Іноді хотілося повірити: усе ще можна склеїти, повернути, зробити таким, як було.
Та щоранку я бачила на стіні малюнки Софії. Тепер на них були тільки ми з нею — удвох, за руки, з великими щирими усмішками.
І тоді я розуміла: попереду в нас буде зовсім інше життя.
Минуло пів року.
Осінь непомітно поступилася зимі, а потім у наші вікна обережно зазирнула весна. Життя повільно, але вперто ставало на нові рейки. Я й далі працювала в клініці, брала нічні зміни, поверталася додому з ломотою в спині й важкою головою. Але тепер це був не дім, наповнений напруженим очікуванням, а місце, де я наново вчилася дихати.
Софія за цей час дуже змінилася. Вона стала тихішою, уважнішою, ніби подорослішала раніше, ніж мала. Вечорами сідала поруч на диван, притискалася плечем і мовчки дивилася мультфільми, хоча раніше могла говорити без упину. Я почувалася винною, бо не змогла вберегти її від болю, який приніс батьківський вчинок.
Ми почали ходити до дитячого психолога. Спершу Софія майже не розмовляла — лише малювала сірі будинки й самотні маленькі фігурки. А одного разу намалювала мене з величезними крилами, а себе — зовсім маленькою, під ними.
— Це ти, мамочко, — серйозно пояснила вона. — Ти мене захищаєш.
Я вийшла з кабінету й розплакалася просто в коридорі.
Дмитро з’являвся регулярно. Привозив подарунки, книжки, м’які іграшки. Софія приймала все чемно, дякувала, але трималася відсторонено. Іноді він намагався поговорити зі мною без свідків.
— Я досі тебе кохаю, — тихо казав він. — Я зруйнував усе через власну дурість. Дозволь мені хоча б бути поруч із донькою.
Я не забороняла йому бачитися із Софією. Він залишався її батьком, хай яким поганим чоловіком виявився. Але після кожного його візиту в душі залишався важкий осад.
Одного дня він затримався довше, ніж зазвичай. Софія вже пішла до своєї кімнати, а ми залишилися на кухні.
— Оксано, — почав він, не підводячи очей від стільниці. — Олена була вагітна. Місяць тому вона втратила дитину. Після цього поїхала остаточно.
Я мовчала.
— Я залишився зовсім сам, — додав він.
Я подивилася на нього прямо.
— Ти не був сам, Дмитре. У тебе була родина. Ти сам від неї відмовився.