— …поцікавитися, як вона почувається? Бодай раз привезли їй якусь дрібницю — хоча б коробку цукерок? Запропонували допомогу, коли вона в лютому три тижні лежала хвора?
Галина Сергіївна не знайшла, що відповісти.
— Я підкажу, — спокійно продовжив Остап. — Жодного разу. Ні разу. Ви згадуєте про неї лише тоді, коли вам треба поїсти. Приїжджаєте тільки тоді, коли хочете, щоб вас нагодували. Ви зробили з моєї дружини безплатну їдальню.
— Мої дівчата засмутяться!
— Ваші дівчата, Галино Сергіївно, — Остап перевів погляд на Софію й Марту, що стояли позаду матері, — минулого разу за один вечір з’їли два кілограми котлет, каструлю борщу, три салати й ціле деко пиріжків. Я потім порахував: самі продукти потягнули на сім тисяч гривень. І це без урахування Олениного часу. Без її сил. Без того, що після ваших «візитів» вона падає й лежить, наче з неї все життя витягли.
— Ти гроші рахуєш?! Рідні люди, а ти рахуєш?! — заверещала Галина.
— Я рахую не гроші. Я рахую справедливість. Де вона з вашого боку? Олена — не господиня заїжджого двору. Вона жива людина. У неї є власні справи, плани, втома, бажання, мрії. А ви щоразу звалюєтеся без попередження й поводитеся так, ніби весь світ вам винен.
— Я Олені розповім, як ти зі мною розмовляв!
— Розповідайте. І я їй розповім. Ще й покажу журнал ваших дзвінків. Двадцять три приїзди за рік. Жодного подарунка. Жодного нормального «дякую». Жодного: «Може, нам щось привезти?» Лише дзвінок за чотири години до приходу — і порожній холодильник наступного ранку.
Софія за материною спиною ніяково переступала з ноги на ногу. Марта відвернулася до стіни.
— Ми більше сюди не прийдемо! — випалила Галина Сергіївна.
— Саме на це я й сподіваюся, — тихо відповів Остап. — Але якщо колись вирішите завітати як нормальні гості, подзвоніть за три дні, запитайте, чи нам зручно, принесіть щось до столу й перед тим, як піти, скажіть «дякую». Це зовсім не важко. Так поводяться виховані люди.
— Ти… ти…
— Я — чоловік вашої племінниці. І я захищаю свою дружину. Бо сама вона не вміє відмовляти — надто добра. Але доброту, Галино Сергіївно, не слід плутати зі слабкістю. І тим більше не можна на ній паразитувати.
Галина рвучко підхопила свої пакети, розвернулася й попрямувала до ліфта. Софія з Мартою мовчки рушили слідом. Уже біля дверей ліфта вона озирнулася.
— Олена тобі цього не подарує!
— Олена мені ще подякує. Може, не сьогодні. Може, за тиждень. Але подякує. Бо вона давно хотіла, щоб хтось нарешті сказав це вголос. Просто їй самій було соромно. А мені — байдуже.
Двері ліфта зімкнулися.
Остап зачинив квартиру й притулився до дверей спиною. Долоні були крижані. Він повільно вдихнув, дістав телефон і набрав Андрія.
— Андрію, я виїжджаю. Сарана відлетіла.
— Сам цілий?
— Цілий. Як Олена?
— Нервується. Питає, що ти там робиш.
— Скажи, що лад наводжу.
Він швидко переодягнувся, узяв ключі й вийшов. У машині ще з хвилину сидів мовчки, не запускаючи двигун. Думав, як пояснить усе Олені. Вона точно засмутиться. Скаже, що він не мав права. Що тітка Галина — родина. Що так не можна.
Дорогою він їхав швидко. Літня траса була майже порожня, сонце вже хилилося до обрію, і тіні від дерев лягали на асфальт довгими темними смугами.