— Олеже, — вимовила я неголосно, та чомусь усі четверо одразу завмерли. — Якщо вже ти вирішив рахувати при свідках, то й мені дозволь порахувати. Скільки за останній рік пішло на твоє рибальське спорядження?
Він перестав жувати. Шматок м’яса на виделці так і завис між тарілкою та ротом.
— Це ти до чого?..
— Сто сорок дві тисячі. Спінінг — тридцять вісім. Котушка — двадцять сім. Волосінь, воблери, блешні, усі дрібниці — ще двадцять три за рік. І це без пального. Дев’ять виїздів за сезон. Дорога й бензин — ще шістдесят чотири тисячі.
Я говорила рівно. Без крику, без надриву. Так само, як на роботі, коли на ранковій нараді зачитую витрати за статтями.
— Разом — двісті шість тисяч за рік на захоплення. А мені за цей самий час ти дав сто двадцять тисяч. На продукти, ліки, побутову хімію. Взагалі на все. На свої вудки ти витратив майже вдвічі більше, ніж на дружину. І після цього марнотратниця — я?
Мовчанка впала на стіл важко, ніби зверху накрили ковдрою.
Василь поволі опустив склянку. Дмитро ніяково кахикнув і потер потилицю. Андрій уп’явся поглядом у паркан із таким зосередженням, наче той паркан щойно виріс перед ним уперше.
— Ти чого це при людях? — Олег процідив крізь стиснуті зуби. Жовна під шкірою ходили, мов камінці. — Зовсім уже?
— А ти при людях міг. Про марнотратницю. Це, значить, нормально?
Він підвівся. Не різко — повільно, майже обережно. Відсунув стілець, ніжка скреготнула по плитці. Потім мовчки пішов до будинку. Двері зачинив тихо й щільно. Не грюкнув. І саме це було найгірше. У Олега тиха двері завжди означали одне: мовчанку. Три дні, тиждень — скільки сам призначить. Покарання тишею.
Хлопці почали збиратися хвилин за п’ятнадцять. Дмитро пробурмотів «до побачення» й вийшов першим. Андрій коротко кивнув і теж пішов. А Василь затримався біля хвіртки. Постояв, переступив із ноги на ногу. Потім мовчки простягнув мені руку. Я потисла її. Долоня в нього була тепла, шорстка, міцна.
Він не сказав нічого. Та й не треба було.
Я повернулася в альтанку. Позбирала тарілки, склала їх у миску, винесла сміття. Вечір був м’який і теплий, у повітрі тримався запах вугілля та кропу з грядки. У сусідів тихо грало радіо — якась спокійна мелодія без слів. Звичайний літній вечір.
А всередині мене стояла така тиша, ніби хтось нарешті вимкнув гул, який безперервно звучав вісім років.
Я опустилася на лавку в альтанці. Сама. Поклала долоні на коліна й чекала, що вони затремтять. Але руки не тремтіли. Лежали спокійно. Сухі, натруджені — бухгалтерські руки. Вони звикли тримати ручку й рахувати. От і дорахувалися.
Мовчанка тривала два тижні. Олег пересувався квартирою, наче не чоловік, а сусід у комуналці. Снідав тоді, коли я вже збиралася на роботу. Вечеряв у гаражі — перетягнув туди електрочайник і мікрохвильовку. Усе наше спілкування звелося до клаптиків паперу на холодильнику, притиснутих магнітом «Найкращому рибалці»: «Подзвони в ЖЕК щодо лічильника», «Пральний порошок закінчується».
Я відповідала на тих самих папірцях: «Подзвонила, прийдуть у середу», «Порошок — 340 грн. З яких десяти тисяч брати?»
Останню записку він зім’яв і жбурнув у відро. Порошок купив сам. Уперше за вісім років.
А я щовечора відкривала зошит. Стовпчики дедалі довшали. Його витрати — ліворуч: великі числа, широкий розмах. Мої — праворуч: дрібні суми, тоненький струмочок. Два різні світи. Поруч, але не разом.
Підсумок я вивела на останній сторінці. Обвела його червоною ручкою у подвійну рамку.
За вісім років на його кредити я переказала мільйон сімсот шістдесят тисяч гривень. Це моя зарплата за чотири роки. Віддана за його човен, мотор і купальну діжку, у якій він парився з друзями.
А він за ті самі вісім років виділив мені дев’ятсот шістдесят тисяч. Десять тисяч, помножені на дев’яносто шість. На життя, їжу, побут — на все.
Виходило, що я заплатила за нього майже вдвічі більше, ніж він дав мені на існування.
І тоді я зробила те, до чого йшла три місяці. А може, всі вісім років.
Я перестала оплачувати його кредити. Обидва. Повністю.
Відкрила банківський застосунок. На екрані висіла знайома сума — двадцять три тисячі. Палець завмер над кнопкою. Я натиснула «Скасувати». Видалила автоплатіж. Закрила застосунок.
Першого тижня не сталося нічого. На другому йому прийшло смс — він стер його, навіть не відкривши. На третьому зателефонували. Він скинув виклик, вирішивши, що це реклама. На четвертому подзвонили знову. Потім ще раз. І ще.
Той дзвінок застав його в коридорі. Я стояла на кухні й чистила картоплю. Ніж рівно знімав шкірку довгими стрічками. Між нами була стіна, але кожне його слово долітало до мене чітко.
— Так, слухаю. Яка заборгованість? П’ятдесят чотири тисячі? Це помилка. Дружина платить… Тобто… Ні, зачекайте…
Настала довга пауза. Я почула, як він повільно опустив руку з телефоном.
Потім Олег зайшов на кухню. Обличчя в нього було біле.
