Не почервоніле від люті. Саме біле — наче аркуш паперу.
— Ти не платила? — спитав він рівним, майже беззвучним голосом.
— Ні.
— Давно?
— Три місяці.
Олег опустився на табурет. Той протяжно заскрипів, жалібно, ніби й сам уже не мав сили.
— Там же штрафи підуть. Пеня. Ти це розумієш?
— Звісно. Я бухгалтерка. Нуль цілих одна десята відсотка за кожен день прострочення від суми боргу.
Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. Не на дружину, яка вісім років мовчки переказувала гроші. А на сторонню людину, незнайому й незручну.
— Навіщо? — нарешті вимовив він.
Я висунула шухляду столу, дістала звідти зелений зошит і поклала перед ним.
— Розгорни.
Олег перегортав сторінки повільно. Одна за одною. Дати, суми, стовпчики. Мій почерк — дрібний, акуратний, без жодної плями. Тридцять років роботи далися взнаки: рука не схибила жодного разу.
— Останню сторінку подивися.
Він перегорнув. Там були два числа, обведені рамкою.
1 760 000.
960 000.
— Перше — це те, що я виплатила за тебе, — сказала я. — Друге — те, що ти дав мені на життя. За ті самі вісім років.
Олег мовчав. Знову почав гортати назад, наче сподівався натрапити на помилку. Не натрапив.
— Ти сказав: живи на десять тисяч гривень. Я й жила. Варила суп із курячих ший. Стриглася сама над умивальником. Колготки купувала раз на пів року. Чотири роки ходила в одних і тих самих туфлях. А ти тим часом брав спінінги, котушки, парився в бочці за шістдесят тисяч, заливав у свій позашляховик бензину на шістнадцять тисяч щомісяця і при друзях називав мене марнотратницею.
Між нами на столі лежав зелений зошит. Потертий, із загнутими кутиками, списаний від першої до останньої сторінки.
— Тепер плати сам. За свої кредити, свої покупки, своє життя. Як дорослий чоловік.
— Але ж вони можуть продати борг колекторам…
— Можуть.
— Оксано, це ж сім’я!
Я неквапно поправила окуляри звичним рухом. Дужка ковзнула по переніссі.
— У сім’ї дружині не видають пайок. Не риються в чеках із її магазинних пакетів. Не вихваляються перед приятелями, як дешево обходиться жінка. І не купують спінінг за тридцять вісім тисяч, коли дружина не може дозволити собі шампунь за двісті вісімдесят.
Він підвівся й пішов у гараж. До ночі так і не повернувся.
Я сховала зошит назад у шухляду. Замкнула її маленьким ключиком — ще від старої маминої валізи.
Потім сіла біля вікна. Надворі сутеніло. Під гаражними воротами тягнулася вузька смужка світла. Олег комусь телефонував — мабуть, матері. А може, Дмитрові. Шукав, у кого перехопити грошей.
Я сиділа й дихала. Повільно, глибоко, на повні груди. І раптом відчула, як плечі самі опустилися вниз. Я вісім років тримала їх напруженими. Щодня. Навіть не помічала цього.
За вікном тріщали коники. Від землі, нагрітої за день, тягнуло теплом, а ще пахло чимось квітковим — біля паркану розцвів жасмин. Я сиділа сама на тихій кухні й уперше за довгий час не хотіла нічого підраховувати, записувати чи доводити. Хотілося просто сидіти.
Минуло два місяці.
Олег позичив у моєї мами сорок тисяч — закрив один прострочений платіж. Мені про це не сказав. Мама сама зателефонувала: «Оксано, Олег заїжджав, попросив до зарплати. Я дала, він же не чужий». Я так стиснула телефон, що пальці побіліли. Але нічого не відповіла. З мамою буде окрема розмова. Пізніше.
Другий кредит він реструктуризував у банку. Розтягнув іще на п’ять років. Щомісячний платіж зменшився до дванадцяти тисяч. Тепер сплачує сам. День у день, без затримок. Схоже, дзвінки з відділу стягнення пояснили йому все краще, ніж моє восьмирічне мовчання.
Японський спінінг стоїть у гаражі в чохлі, недоторканий. За ці два місяці Олег жодного разу не вибрався на риболовлю. Бензин дорогий, а зайвих грошей більше немає. Лазню скоротив до двох разів на місяць. Пиво бере по одній пляшці, а не ящиком.
Ми й далі живемо в одній квартирі. Говоримо небагато, переважно про необхідне. Записки на холодильнику нікуди не зникли, тільки тепер рахує і він. Учора я бачила, як у магазині він стояв перед хлібом і вибирав між двома буханцями: білим за сорок дві гривні й сірим за тридцять шість. Узяв сірий.
Не знаю, чи стало краще. Тихіше — точно. Спокійніше — мабуть. Але тепла між нами немає. І нормальної розмови теж. Він переконаний, що я його зрадила. А я думаю, що зраджував він — усі вісім років. Кожною купюрою. Кожною перевіркою чеків. Кожним словом «марнотратниця».
Подруга Віра на роботі сказала:
— Правильно, Оксано. Нехай на собі відчує, як це — вибирати між хлібом за тридцять шість і за сорок дві.
Сестра Людмила подзвонила, дізналася й тільки видихнула:
— Ну ти й даєш. Колектори — це вже крайність. Хіба не можна було сісти й поговорити, як нормальні люди? Ти ж сім’ю ламаєш.
А я не знаю. Чесно — не знаю.
