Телефон Антона раптом засвітився на тумбочці біля ліжка. Оксана потягнулася до нього лише з однією думкою — вимкнути звук. Дарина щойно заснула у своєму ліжечку, і навіть короткий сигнал міг підняти на ноги весь дім. Вона провела пальцем по екрану, та погляд мимоволі зачепився за рядок, який краще б їй ніколи не бачити.
«Договір дарування. Четвер, 11:00. Підтвердьте присутність власника».
Спершу вона перечитала це майже спокійно, наче йшлося про доставку посилки. Потім — ще раз, уже повільніше. Слово «власник» стосувалося саме її. Іншого власника в родині не було.
— Антоне, — тихо покликала вона, намагаючись не розбудити доньку. — Підійди, будь ласка.
Чоловік вийшов із ванної з рушником у руці й одразу помітив свій телефон у її долоні. Обличчя в нього навіть не здригнулося. У погляді — ані краплі провини. Він просто повісив рушник на гачок і недбало знизав плечима.
— А, це… — протягнув він. — Я якраз збирався ввечері тобі сказати. Там нічого серйозного.
— Нічого серйозного? — перепитала Оксана. — Договір дарування моєї квартири — це, по-твоєму, дрібниця?
— Ну от, ти вже накрутила себе, — Антон сів на край ліжка. — Дай мені нормально пояснити. Мамі потрібна міська реєстрація для виплати. Вона має на неї право, розумієш? А оформити це можна тільки через власне житло. Тому й договір дарування. Минуть пів року — і все повернемо назад, до останньої копійки.
Оксана опустилася навпроти нього, тримаючи телефон так, щоб екран бачили обоє. Вона чудово розуміла: він бреше. Але хотіла почути, як далеко зайде.
— Антоне, я щодня бачу людей, які підписують такі папери. І знаєш, чим це закінчується? Тим, що назад їм уже нічого й ніколи не віддають.
— Знову ти зі своїми страшилками, — він різко махнув рукою. — Не в усіх матері шахрайки. Це моя рідна людина, ти хоч усвідомлюєш, про що говориш?
— Я усвідомлюю інше: дарування означає передачу назавжди. Не на пів року. Не «потім домовимося». Подарував — і все, майно вже чуже.
— Та годі тобі, — скривився Антон. — Звичайний папірець, формальність. Оформимо туди-сюди, ніхто й не помітить. Ти поводишся так, ніби з іншої планети з’явилася, чесне слово.
— Цю квартиру мені залишила бабуся, — твердо сказала Оксана. — Не тобі. Не твоїй матері. Мені. Це спадщина. І за законом вона належить тільки мені, це не спільне майно подружжя.
— Знову почалося: «моє, моє», — у його голосі з’явилася насмішка. — Ще й дружиною себе називаєш. Родина — це коли все спільне, а не коли кожен притискає своє до грудей.
— Родина — це коли не змушують людину переписувати житло. Підписання призначене на четвер. Отже, документи ще не підписані.
— Ну не підписані, — буркнув він. — У четвер підпишеш, і край. Я вже пообіцяв Світлані Ігорівні, вона нас чекає.
— Це ти пообіцяв, — повільно промовила Оксана. — Не запитавши мене.
Світлана Ігорівна, її свекруха, з’явилася в їхньому житті п’ять років тому й одразу поводилася так, ніби прийшла не знайомитися з родиною, а приймати чуже майно у володіння. Уже перша спільна вечеря дала Оксані зрозуміти: ця жінка звикла оцінювати все довкола так, наче мала на це право.