Вона неквапом обвела поглядом накритий стіл, торкнулася кінчиком ложки бульйону, ледь спробувала й відсунула тарілку вбік.
— Водянистий, — оголосила вона тоді синові так голосно, ніби Оксани поруч узагалі не було. — Я ж тобі завжди казала: міг би знайти собі жінку моторнішу. І щоб руки з потрібного місця росли, і голова на плечах була.
Оксана промовчала. Усміхнулася, долила чай, кивнула, подала наступну страву — усе так, ніби не почула образи.
Іншим разом Світлана Ігорівна взялася за сорочки.
— Прасуєш абияк, усе в складках, — кинула вона. — У домі дружина є чи просто для краси поставлена?
— Я перепрасую, Світлано Ігорівно, — спокійно відповіла Оксана. — Просто зранку дуже поспішали.
— Поспішали вони, — фиркнула свекруха. — У наш час жінки встигали і дітей виховувати, і чоловікові одяг прати, і пироги пекти. А тут одна дитина — та й та без виховання.
Дарині тоді було лише два роки. Вона просто впустила ложку. Але Оксана знову всміхнулася, знову змовчала і вкотре переконала себе, що в літньої жінки просто важкий характер.
Вечорами вона повторювала подумки:
— Терпіння — це не слабкість. Це сила, яку інші помилково приймають за покірність.
Оксана все чекала, що крига колись таки скресне. Що Світлана Ігорівна помітить її старання, оцінить турботу, хоча б раз скаже щось добре. Ця надія трималася довго — аж поки не розбилася об фразу про четвер і одинадцяту ранку.
Уранці, поки Антон ще спав, Оксана набрала Віру. Подруга брала слухавку майже завжди, навіть якщо на годиннику було пів на сьому.
— Оксано, ти хоч у курсі, що нормальні люди в такий час ще сплять? — сонно пробурмотіла Віра. — Що сталося?
— Віро, мені треба, щоб ти розклала одну ситуацію по поличках. Чесно. Як ти вмієш.
— Ну давай, викладай свою катастрофу.
Оксана розповіла все: листування, четвер, обіцянку «через пів року повернемо», надбавку, прописку й сам факт, що її вже поставили перед готовим рішенням.
— Ага, — Віра вмить прокинулася. — Стривай. Квартира була бабусина, дісталася тобі у спадок і оформлена на тебе. Так?
— Так.
— Тоді слухай уважно й запам’ятовуй, хоча ти й сама це знаєш. Спадщина — твоя особиста власність. Не спільна. Антон до неї не має жодного стосунку. І головне: без твого підпису не існує ніякого договору дарування. Без тебе їм там робити нічого, хоч десять четвергів собі призначать.
— Я намагалася йому це пояснити, — видихнула Оксана.
— А він, звісно, удав, що не почув, — хмикнула подруга. — Оксано, я тобі зараз намалюю всю картину. Це схема стара як світ. Свекруха тисне на синочка, синочок — на тебе. Тебе не переконують, тебе обробляють. Повільно, по колу, дрібними кроками. Щоб у якийсь момент ти сама погодилася й ще подумала, що це твоє власне рішення.
— Вони кажуть, що за пів року повернуть…
— Не повернуть, — різко перебила Віра. — Ніколи. Подароване назад просто так не відмотується. Поставиш підпис — і квартира перетвориться на «міську прописку», а потім раптом з’ясується, що її треба терміново продати, бо в когось там «склалися життєві обставини». Я таких історій уже на три книжки наслухалася.
Оксана мовчала.
— Знаєш, — озвалася вона нарешті тихо, — найбільша хитрість у тому, щоб змусити людину захотіти того, що їй шкодить. І, схоже, саме це зараз намагаються зробити зі мною.