— Ти хоч розумієш, із ким так розмовляєш?! — нарешті виплюнула Світлана Ігорівна. — Куди ти подасися з дитиною? Без квартири лишишся, підеш світ за очі!
— Квартира якраз залишиться за мною, — спокійно відповіла Оксана. — Цей пункт ви чомусь не врахували у своїх розрахунках. А родини у вас тут більше немає.
Антон, який досі стояв біля стіни, нарешті відірвався від неї.
— Оксано, не треба гарячкувати, — заговорив він м’яко, майже улесливо. — Мама перегнула, ти теж погарячкувала. Не підписуй нічого, гаразд? Бог із ним, із тим даруванням. Забудьмо про все.
— Запізно ви вирішили забути, — Оксана дістала з шухляди прозору теку й поклала її на стіл. — Ось нотаріальне свідоцтво про право на спадщину. Квартира моя. І моєю вона залишиться. А тут — те, що ми обговоримо окремо завтра. Розлучення.
— Ти блефуєш, — прохрипіла свекруха, та голос у неї вже затремтів. — Антоне, скажи їй хоч щось! Вона ж без тебе пропаде! Кому вона така потрібна?
— Я вже сказала все, що мала, — Оксана підійшла до дверей і широко їх відчинила. — Вечір і так затягнувся. Вам час іти.
— Та я… ти ще пошкодуєш! — Світлана Ігорівна заметушилася, хапаючи свою сумку. — Антоне, чого ти стовбичиш? Роби щось! Вона нас на вулицю виставляє!
— Я нікого не виганяю, — рівно промовила Оксана. — Просто зачиняю двері, які надто довго тримала для вас відчиненими.
Свекруха вихопилася в коридор і ще озирнулася, ніби шукала останні дошкульні слова, та цього разу не знайшла жодного. Антон рушив було за матір’ю, але на порозі зупинився. Він переводив очі то на неї, то на дружину, наче досі не міг збагнути, де саме все зламалося.
— Оксано, — пробурмотів він. — Ну ми ж… стільки всього разом пережили. Дарина. Наше життя. Усе це.
— Дарина залишиться зі мною, — відповіла Оксана. — У моїй квартирі. У тій самій, яку ви вдвох так вправно збиралися в мене відібрати.
— Я… я не думав, що воно так обернеться, — Антон важко ковтнув. — Послухай, тоді я не віддаватиму її мамі. Просто зараз відмовлюся. Ніякого четверга. Я все скасую.
— Уже скасовано, — Оксана притиснула теку до грудей. — Тільки не тобою.
Унизу глухо грюкнули вхідні двері: Світлана Ігорівна не стала чекати фіналу. Антон залишився сам у прочиненому отворі й, здається, лише тепер почав усвідомлювати: повертати вже нічого. І немає чим.
— Ти не можеш отак просто… — видавив він із себе. — За один вечір перекреслити все…
— Ще й як можу, — сказала Оксана. — Ви розраховували, що я знову усміхнуся й поставлю підпис там, де вам потрібно. А я, уяви собі, знайшла в собі сили не підписати. Іди геть, зраднику.
Антон мовчав. Він розтуляв і знову стискав губи, гарячково перебираючи в голові всі обіцянки, якими так легко розкидався, розпоряджаючись чужим майном. Десь на вулиці швидкі кроки його матері віддалялися дедалі більше. І тепер їм обом стало ясно: ні прописки, ні доплати, ні квартири — нічого з їхнього плану не вийшло. І вже не вийде.
Він опустив погляд на свої порожні руки, потім — на закриту теку, яку йому більше ніхто не збирався показувати. Стоячи на порозі власного безсилля, Антон подумки підраховував усе, що втратив: дружину, доньку, дім, довіру. І від цього рахунку в грудях розлився такий болісний тягар, що він ладен був кусати собі лікті.
Оксана тихо причинила двері, щоб не розбудити Дарину.