— Отже, мене підводять до того, щоб я сама захотіла залишитися без житла.
— О, нарешті в голові з’явилися правильні думки, — оцінила Віра. — Значить, ти потроху приходиш до тями. Це вже добре. І що плануєш робити?
— У четвер до нотаріуса ніхто не піде, — спокійно відповіла Оксана. — Зате вдома в нас відбудеться зовсім інша розмова. І не про прописку.
Увечері свекруха з’явилася сама. Очевидно, Антон устиг доповісти матері, що дружина «знову влаштовує істерику». Світлана Ігорівна зайшла до квартири, кинула швидкий погляд на передпокій і одразу заговорила на повний голос, навіть не поцікавившись, чи спить дитина.
— Ну і де тут наша принцеса? — почала вона просто з порога. — Антон сказав, ти через якийсь папірець цілу виставу влаштувала!
— Добрий вечір, Світлано Ігорівно, — рівно промовила Оксана. — Заходьте. Якщо вже прийшли, то поговорімо всі разом.
— Та що тут обговорювати? — свекруха важко опустилася на стілець. — У четвер підпишеш, і питання закрите. Мені доплата належить, я все життя горбатилася, а ти тепер палиці в колеса вставляєш!
— Доплата тут ні до чого, — Оксана сіла навпроти. — Реєстрацію місця проживання не оформлюють через договір дарування. Людину можна зареєструвати й без передачі права власності. Ви це чудово знаєте. І Антон також.
— Диви, яка розумна стала! — голос Світлани Ігорівни різко підскочив. — Начиталася, так? Тепер ти мене життю вчитимеш? Я тебе наскрізь бачу, жаднюго! Сидиш на своїй халупі, як собака на сіні, рідній матері чоловіка куток пошкодувала!
— Жодного кутка я вам не шкодувала, — Оксана навіть не підвищила голосу. — Живіть тут, оформлюйте тимчасову реєстрацію, будь ласка. Але право власності я не передам. Це різні речі: впустити людину жити у квартиру і подарувати їй нерухомість.
— Антоне! — верескнула свекруха, майже випльовуючи кожне слово. — Ти чуєш, як вона з твоєю матір’ю розмовляє?! До чого ми докотилися? У мій час невістка перед свекрухою очі опускала, а ця ще й рота роззявляє!
Антон м’явся біля стіни, блідий і розгублений, а тоді нарешті видав із себе:
— Оксано, ну справді, навіщо ти так упираєшся? Підпиши, щоб мама заспокоїлася. Я ж тобі обіцяв…
— Обіцяв, — Оксана підвелася. — Оце слово я добре запам’ятала. Ти пообіцяв мою квартиру, навіть не спитавши мене. А тепер стоїш тут і просиш віддати житло заради чужої доплати.
— Чужої?! — свекруха аж підскочила, її обличчя пішло плямами від люті. — Це я тобі чужа?! Та я для цієї родини… я їм усе віддала… а ти розсілася на квадратних метрах, як жаба на купині! Антоне, розлучайся з нею до біса, знайдеш собі нормальну жінку, а не цю скнару!
— Ось бачите, — Оксана повільно кивнула. — Дякую. Ви перша вимовили це вголос.
— Що саме я вимовила? — насторожилася Світлана Ігорівна.
— Слово «розлучення», — Оксана перевела погляд на чоловіка. — П’ять років я усміхалася. Ковтала зауваження про «рідкий суп», «пом’яті сорочки» й «невиховану дитину». Думала, що доброта колись переможе. А ви просто чекали слушної миті, щоб забрати в мене останнє.
Світлана Ігорівна лише видихнула обурене «Та ти…» і на мить захлинулася власною злістю.