Світлана Михайлівна вперше переступила поріг їхньої орендованої однокімнатної так, ніби прийшла приймати об’єкт після недбалих працівників. Провела пальцем уздовж краю полиці, прискіпливо глянула спершу на палець, а тоді — на Надію. Усмішка вийшла кисла, наче зелена слива.
— Ну, бачу, влаштувалися, — протягнула вона. — Шпалери не ваші, диван не ваш, посуд теж чужий. Гарно живете.
— Зате сумління власне, — спокійно відказала Надія. — Воно в нас ішло в комплекті й без додаткової оплати.
Із коридору пирснув Максим. Мати миттю повернула до нього голову. Її погляд клацнув коротко й люто, мов мишоловка. Максим сміх проковтнув, та очі все одно лишилися веселими.
— Я вам одразу казала, — Світлана Михайлівна присіла на край дивана, навіть пальта не знявши. — Після інституту розписалися, а за душею нічого. Ні житла, ні грошей, ні розуму. Романтика на чужому матраці.
— Якщо вже точно, матрац ортопедичний, — зауважила Надія. — У цій квартирі він єдиний тримає спину.
Максим тоді пропонував інший варіант: перші місяці пожити в матері, у тій самій двокімнатній квартирі, де під вікнами доживала віку стара машина ще з часів, коли батько пішов із родини. Надія відмовилася одразу — твердо, без образ, без грюкання дверима й театральних пауз.
— Максиме, якщо ми осядемо в її квартирі, то там і просидимо до пенсії, — сказала вона. — Труднощі — це не прокляття, а тренажер. М’язи ростуть там, де є навантаження.
— Ти хоч розумієш, скільки з’їдатиме оренда?
— Розумію. Саме тому нам обом доведеться рости швидше, ніж підніматиметься ця оренда.
Він погодився неохоче, наче ставив підпис під украй невигідною угодою. Зате його мати тішилася майже непристойно: невістка не ходитиме її паркетом і не заглядатиме в її холодильник. Вона навіть подзвонила привітати їх із самостійністю, і в голосі в неї дзвеніло полегшення.
А тепер сиділа на чужому дивані й повчала, як їм правильно жити.
— Про дітей навіть не думайте, — заявила вона. — Чуєш, Надіє? Зараз не час. Навіть у голові цього не тримай.
Надія обережно поставила на стіл вазу, яку тримала в руках, і рівно подивилася на свекруху.
— То давайте по пунктах. Аргументи будуть чи це як прогноз погоди — просто повідомили й усе?
— Аргументи? — Світлана Михайлівна аж сіпнулася. — А хто вам допомагатиме? Хто? Я? На чию шию ви сядете? Пелюшки, візочки, лікарі! Ви самі себе ледве тягнете!
— Можливо, вас це здивує, але в дитини зазвичай є мама й тато. Бабуся — це приємний бонус, а не несуча стіна.
— Яка розумна знайшлася!
— Стараюся. Це не спадкове, набуте.
Максим зайшов до кімнати.
— Мамо, досить. Ми самі вирішимо, коли і що нам робити.
— А ти взагалі власною головою думай! — різко перебила вона, і він замовк на півслові. — Один раз уже подумав — одружився. Досить із тебе подвигів.
Про його сестру Надія дізналася пізніше. Юлія десять років була заміжня, тягнула іпотеку, дітей не мала. Якось Максим обмовився: мати тиснула на неї, вимагала спершу міцно стати на ноги, а вже потім народжувати.
— Зачекай, — тоді не зрозуміла Надія. — У Юлії є чоловік, є власна квартира. До чого тут узагалі твоя мати?
— Надіє, не лізь у чуже життя. Нехай самі розбираються.
— Я не лізу. Просто помічаю, що чийсь чужий ніс там давно живе й, здається, уже прописаний.
У ті дні Максим саме опановував новий верстат — складну машину з цілою панеллю кнопок, перемикачів і сигналів, до якої треба було звикати поступово.