Він тепер не стільки стояв біля металу, скільки складав програми для цієї хитрої техніки, і за таку роботу платили відчутно краще. Надія тим часом сиділа над технічними перекладами й описами: у таких текстах не прикрасиш і не сховаєш неточність за гарною фразою, бо через одну криву формулу хтось потім неправильно збере цілий вузол.
Її зарплата була невелика, зате рівна й надійна, мов хід годинника. І поступово вони справді почали виходити з мінуса. Повільно, дрібними кроками, ніби відгризали від оренди по шматочку.
А одного вечора Надія повернулася додому й завмерла в передпокої з таким розгубленим обличчям, що Максим одразу підвів голову.
— Знову якийсь неможливий текст? — спитав він.
— Ні, — вона ковтнула повітря. — Я вагітна.
Максим ніби скам’янів. Мить. Друга. Третя. А тоді притягнув її до себе, поцілував у скроню, почав говорити щось радісне, плутане, безладне. Та коли Надія пішла вмитися, він опустився на стілець і схилив голову.
Прощавай, Париже. Прощавай, Єгипте, про який вони мріяли останні пів року. Так, гроші вже залишалися, але той запас був тоненький, як лезо. Оренда й далі ковтала левову частку, дитина потребуватиме ще більше, а безтурботна молодість, здається, скінчилася саме сьогодні, десь близько сьомої вечора.
Надія бачила його крізь прочинені двері й усе розуміла без жодного слова.
Своїм батькам вона зателефонувала наступного дня. Не минуло й години, як вони вже сиділи в їхній кімнаті. Галина Павлівна охала, притискала доньчині руки до своїх долонь, а Віктор Олегович, щойно почувши слово «вагітна», розплився в такій усмішці, що стало очевидно: цієї новини він чекав років п’ять.
— Онуки, — промовив він і задоволено потер долоні. — А я, чесно кажучи, уже почав думати, що ви вирішили жити для себе аж до сивини.
— Тату.
— Усе, мовчу. Радію мовчки.
— А як ви житимете? — тихо запитала Галина Павлівна. — Надіє, ви ж квартиру винаймаєте. Усе впаде на Максима. Ти ще молода, тобі буде нелегко.
— Мамо, мені й зараз нелегко. Просто тепер у цьому з’явився сенс.
Максим наважився сказати матері лише за два тижні. Подзвонив, рівним голосом повідомив новину, у відповідь почув довгу тишу, а потім коротке: «Я передзвоню». Вона не передзвонила.
Зате ввечері стояла на порозі їхньої квартири. Максима вдома не було.
— Ти при своєму розумі?! — свекруха загорлала просто з порога, не привітавшись і навіть не знявши взуття. — Ні грошей, ні нормальної роботи. Ніяких пологів!
— Робота в мене є, — спокійно відповіла Надія. — Просто вона не гуркоче, тому ви її не помічаєте.
— Твої копійки? Та на них підгузків на тиждень не купиш! — Світлана Михайлівна зайшла до кімнати, її руки тремтіли від злості. — За душею нічого немає, тільки почали вибиратися, а ти вже з животом! Що ти з дитиною робитимеш? Чим годуватимеш? Мріями?
— Знаєте, людство якось давало собі раду останні кілька тисяч років. Навіть без вашого дозволу.
— Не смій мені язвити! — її голос зірвався на вереск. — Іди й вирішуй це питання! Чуєш? Поки термін малий — іди й роби аборт! Потім ще подякуєш!
Надія відступила на крок. Не від переляку — від приголомшення, що подібне взагалі можна вимовити вголос.
— Повторіть, будь ласка. Я хочу добре запам’ятати формулювання, щоб потім ви не казали, ніби я щось вигадала.
— Повторю! Аборт! Дитина зараз для вас — камінь на шию. І для мене теж! Я нянькою до вас не піду, я не для цього сина ростила!
— Вас ніхто й не кликав. Ви самі прийшли — без запрошення і без найменшого такту. Ще й у взутті.
— Нахабна!
— Ощадлива. Бережу час на реверансах.
Світлана Михайлівна смикнула шарф на шиї, ніби той раптом почав її душити, розвернулася й вийшла, так грюкнувши вхідними дверима, що задзвеніло скло в балконній.
Коли Максим повернувся додому, він застав дружину на дивані з червоними очима.