— П’ять кілограмів добірної яловичини! — радісно вигукнув мій чоловік Дмитро.
Він поспіхом застібав вітрівку в передпокої, ніби запізнювався не на дачу, а щонайменше на запуск ракети.
— Мама сказала взяти для шашликів найкраще. Вона запросила до нас на дачу тітку Галину з чоловіком. Тож бери мармурову, не скупись. Раз уже гуляємо, то гуляємо!
Я завмерла посеред коридору, тримаючи в руці чашку ранкового какао.
Мій внутрішній фінансовий ревізор, який зазвичай прокидався лише після другого ковтка гарячого напою, цього разу підскочив одразу. У повітрі виразно запахло не шашликом, а майбутньою грошовою диверсією.
— П’ять кілограмів мармурової яловичини? — перепитала я тим чемно-крижаним голосом, яким зазвичай уточнюють у телефонних шахраїв, із якого саме відділу безпеки банку вони телефонують.
Я обережно поставила горнятко на тумбочку.
— І, мабуть, до м’яса твоя мама ще просила прихопити кілька кілограмів свіжих трюфелів, перо полярної сови та ящик колекційного нектару, зібраного незайманими дівами на південному схилі?
— Та напої купить Артем, — безтурботно відмахнувся Дмитро, згадавши чоловіка своєї сестри.
Дивовижна чоловіча здібність: чути лише те, що не ускладнює їхню картину світу.
— А Наталія надіслала тобі в месенджер список усяких дрібниць. Овочі, сири, закуски. Мама хоче, щоб перед тіткою Галиною було не соромно. Вони ж зі столиці їдуть, люди звикли до певного рівня. А я махнув на будівельний ринок по вагонку. Побачимось уже на дачі!
Вхідні двері бадьоро грюкнули. Я взяла телефон.
Повідомлення від зовиці Наталії тягнулося екраном довжелезним сувоєм. Це було більше схоже не на скромний перелік покупок для родинного пікніка на шести сотках, а на райдер примхливого рок-гурту, що прибув із гастролями.
«Оксаночко, сонечко, візьми сир із блакитною пліснявою, тільки не дешевий, мама його терпіти не може! Ще каперси, великі оливки без кісточок, свіжу форель для моїх хлопців, бо вони важке м’ясо не дуже їдять, стиглі авокадо сорту Хасс. Ну і ту саму яловичину, мармурову, елітний Блек Ангус, мама просила не менше п’яти кілограмів, Артем любить добре попоїсти. І Артемові безалкогольного пива, баночок десять, бо від іншого він набрякає. За гроші потім розберемося, ми ж одна родина!»
Останній рядок я перечитала двічі.
Родинний обов’язок має цікаву особливість: оголошується він спільним, а користь від нього чомусь дістається строго окремим людям.
Фраза «потім розберемося» у виконанні родичів мого чоловіка з давніх-давен означала добровільно-примусову пожертву до фонду їхніх бездонних шлунків. Священний звичай цієї сім’ї полягав у тому, що всі весело, голосно й із чудовим апетитом відпочивали, а наприкінці мене урочисто призначали генеральним спонсором свята.
Я швидко прикинула в голові вартість Наталиного «списку дрібниць».
Сума вимальовувалася така, ніби йшлося не про дачний обід, а про річний бюджет невеликої громади. П’ять кілограмів преміальної яловичини, форель, імпортні сири та недешеві напої — це була майже половина мого авансу.
Накинувши плащ і схопивши ключі від машини, я поїхала до супермаркету.
Я доросла, цілком притомна жінка. Працюю з цифрами, можу розпланувати витрати на пів року вперед і чудово розумію, куди діваються гроші. І я щиро не бачила жодної причини оплачувати чужий столичний гонор власною зарплатною карткою.
У торговій залі лунала життєрадісна музика, яка ненав’язливо переконувала покупців розлучатися із заощадженнями легко, красиво й без зайвих докорів сумління.
Я впевнено прокотила візок повз блискучі вітрини з темним деревом, де на чорному тлі лежали стейки з ідеальними мармуровими прожилками. Цінники під ними нагадували не вартість продуктів, а номери телефонів.
Для нас із Дмитром я вибрала два кілограми чудової свіжої свинячої шиї з рівненьким прошарком жиру.
До неї у візок лягли червонобокі помідори, хрусткі пухирчасті огірочки, величезний пучок пахучої кінзи, солодка червона цибуля та кілька листів щойно спеченого лаваша. Це мала бути наша чесна, смачна, зрозуміла вечеря, оплачена нами самими.
Потім я підкотила цей візок до каси й узяла другий, порожній кошик.
Настав час зібрати продуктовий набір для дорогих гостей. Дорогих — у всіх можливих значеннях цього слова.
Артем, чоловік моєї зовиці, завжди викликав у мене майже науковий інтерес. У ньому поєднувалися грація придонного сома й гастрономічна всеїдність промислового пилососа.
На дачі він зазвичай беззвучно осідав у пластиковому шезлонгу під яблунею й методично, майже не кліпаючи, втягував у себе все їстівне, що пропливало поблизу. Жодної різниці між дорогою шинкою і вареною ковбасою третього сорту він не бачив. Єдиним критерієм якості для нього був обсяг.
Тітка Галина жила на вічних, агресивних дієтах, які дивовижним чином припинялися рівно на час безкоштовних родинних застіль.
А моя свекруха, Валентина Михайлівна, просто фізично потребувала, щоб навколо неї метушилися, подавали, підносили й зазирали в очі, бажано з тацею в руках. Їй був важливий не смак стейка, а сам факт, що невістка зірвалася купувати його за першим клацанням пальців.
У суворих рядах економкласу, де світло здавалося тьмянішим, а цінники кричали отруйно-жовтим кольором, я знайшла саме те, що шукала.
Мій погляд упав на нижню полицю. Там самотньо нудьгували пузаті пластикові відра з життєствердним написом: «Шашлик Дачний. Червона ціна».
Крізь напівпрозорий пластик проглядали жорсткі, жилисті шматки невідомої науці істоти, щедро втоплені в каламутному маринаді кольору застояної осінньої калюжі. У цьому кулінарному видовищі плавали поодинокі кільця розм’яклої цибулі.
З глибоким внутрішнім задоволенням я поклала до кошика два таких відра.
До них додала батон найдешевшого ковбасного сиру — того самого, легендарного, з ароматом рідкого диму, яким у тяжкі часи можна було б сміливо забивати цвяхи в паркан.
Замість форелі для Наталиних хлопців я взяла дві упаковки сосисок «Студентські», у складі яких чесно значилися соя та м’ясо птиці механічного обвалювання.
А замість елітного пива для Артема, від якого він нібито не набрякає, я без найменших вагань підхопила ящик акційного світлого пива.