У великих пластикових пляшках, звісно, — щоб уже відповідало загальній концепції свята.
На завершення цієї гастрономічної симфонії я кинула зверху бляшанку найдешевшої кабачкової ікри. Місцеві делікатеси, як то кажуть. Якщо гуляти — то вже з розмахом.
Поки на касі мені пробивали два окремі чеки, у сумочці дзенькнув телефон. Наталія.
«Оксано, ти ще в магазині? Візьми черешні, але нормальної, великої, південної. І гранатовий сік, тільки прямого віджиму. Гроші, як домовлялися, потім!»
Я криво всміхнулася, закинула телефон назад у сумку й рушила до машини.
На дачу я прибула раніше за всіх. День видався напрочуд гарний: червневе сонце лагідно прогрівало молоду зелень, а повітря пахло травою, пилком і початком літа.
Пакети я занесла на літню кухню, розклала все по столу й без поспіху взялася за наше справжнє м’ясо. Свинячу шию я замаринувала з особливою ніжністю: нарізала цибулю кільцями, добре пом’яла її руками, поки не пустила сік, залила кефіром, додала щедру порцію свіжомеленого чорного перцю й базиліку.
Скляну каструлю я закрила кришкою на засувках і сховала так надійно, ніби то був фамільний скарб. Засунула її в найглибший кут холодильника, прикрила каструльками з учорашнім гарніром і ще кількома банками, щоб навіть найцікавіше око туди не дісталося.
А дешеві пластикові відра з шашликом «Дачний» я, навпаки, поставила з урочистістю музейного куратора просто посеред кухонного столу.
Навколо красиво розмістила пластикові пляшки з пивом, поруч поклала батон ковбасного сиру просто в заводській плівці й акуратно примостила упаковки сосисок. Композицію завершувала недоторкана банка кабачкової ікри, яка виглядала там майже як корона на голові економії.
Увесь цей натюрморт мав такий вигляд, ніби ми чекали не родичів на дачний відпочинок, а виїзне засідання товариства фанатів суворої ощадливості.
Приблизно за півтори години біля воріт почали нервово сигналити. Довгоочікувана делегація нарешті прибула.
Попереду, розсікаючи тишу дачного ранку, крокувала Валентина Михайлівна.
Вона була при повному параді: світлий костюм, акуратна укладка й обличчя людини, яка приїхала не в гості, а приймати урочистий парад на центральній площі.
За нею дрібними кроками просувалася тітка Галина в сонцезахисних окулярах на пів обличчя. Вираз у неї був такий, ніби аристократку помилково висадили посеред картопляного поля й тепер вона мужньо терпить цю географічну катастрофу.
Слідом тягнулася зовиця Наталія, на ходу голосно сварячи своїх розбещених синів за те, що ті примудрилися забруднити пилюкою дорогі кросівки.
Замикав цю величну процесію Артем.
Він ще з порога почав обводити подвір’я виряченими очима, очевидно шукаючи мангал, м’ясо й першу порцію напоїв.
Дмитро під’їхав трохи пізніше своєю машиною. Він усміхнувся мені, махнув рукою й одразу попрямував за будинок розвантажувати важкі пачки вагонки.
— Оксаночко! — Валентина Михайлівна влетіла на літню кухню з рішучістю голодної чайки, яка на набережній помітила жирний безгоспний чебурек.
Вона впевнено відсунула стілець.
— Ми ж із дороги, через затори добиралися, голодні як вовки! Ти все купила, як я казала? Де наша мармурова яловичина? Галина так на неї чекала, вона ж у Києві звикла до нормального сервісу й якісних продуктів!
Свекруха господарським рухом, навіть не глянувши, потягнула до себе те, що стояло в центрі столу.
Її пальці з бездоганним манікюром лягли на кришку пластикового відра. І раптом вона застигла.
— Це що таке? — голос у неї зрадницьки надломився, коли вона прочитала криво наклеєну етикетку, з якої на неї дивилося сумне намальоване порося.
Валентина Михайлівна покрутила відро в руках.
— Що це за «Дачний»? Де елітний Ангус? Де стейки?
— Це, Валентино Михайлівно, сувора реальність у маринаді з оцтом, — доброзичливо повідомила я й широко всміхнулася.
Я дістала з кухонної шухляди великий ніж і спокійно заходилася різати бліді сосиски на дерев’яній дошці, щоб потім перекласти їх на одноразову картонну тарілку.
— Я ж тобі людською мовою сказала купити найкраще м’ясо! — обурено вигукнула свекруха.
Тітка Галина за її спиною притисла долоні до грудей і всім своїм виглядом показала найвищий рівень ображеної гідності.
— Наталія тобі докладний список написала! — підхопила зовиця, вриваючись на кухню. — Я там кожен пункт перевіряла! Де форель? Де сири, Оксано?!
— Наталія справді писала, — слухняно кивнула я й узялася за ковбасний сир. Лезо з помітним зусиллям увійшло в його пружну масу.
Я обережно відклала ніж убік.
— А я рахувала. Наталин список разом із південною черешнею та гранатовим соком прямого віджиму тягнув рівно на сімнадцять тисяч гривень. Тому я купила продуктів саме на ту суму, яку ви вчора переказали мені на картку.
На кухні запала важка, густа тиша.
У цій тиші було чудово чути, як надворі Артем безуспішно намагається відкрутити пластикову кришку, впираючи пляшку в кут нашої нової дерев’яної альтанки.
— Ми тобі нічого не переказували! — щиро, майже по-дитячому обурилась Наталія.
Вона розгублено кліпала очима, наче не могла збагнути, як такий бездоганний план раптом дав настільки масштабний збій.
— Ми ж ясно написали: потім розрахуємося! Ми ж свої люди!
— От ми й розрахувалися. Наперед, — відказала я, не припиняючи привітно усміхатися.
Я сперлася ліктем на стільницю.
— Я тут, поки стояла в заторі, мала трохи часу й прикинула всі ваші попередні «потім розрахуємося» за останні два роки. Ваша нова пральна машина, яку ми «тимчасово» оплатили, коли в Артема були проблеми з роботою. Твій ювілей у ресторані, Наталіє, де мені урочисто доручили закрити рахунок за бар.
Я схрестила руки на грудях.
— Вийшло, що ви винні мені приблизно на три такі мармурові бенкети. Тож сьогоднішнє свято — за рахунок закладу, але суворо в межах історично виділеного ліміту. У нашій родині ж свято шанують традицію безкорисливої допомоги: особливо тоді, коли допомагати маю я, а безкорисливо користуватися — усі інші.
— Та як ти смієш?! — задихнулася Валентина Михайлівна, стрімко наливаючись багрянцем.
Вона потрясла в повітрі кулаком із манікюром.
— Перед рідною тіткою ганьбиш! Перед гостями зі столиці! Ми приїхали відпочивати, повітрям подихати! Це теж наша дача! Мій син її власними руками будував! Маємо право!
— Ваш син її будував, а два важкі споживчі кредити за цю землю й ту саму вагонку щомісяця списуються з моєї зарплатної картки, — рівно, без жодного підвищення голосу перебила я цей бурхливий виступ.
Я взяла до рук одне з пластикових відер із каламутним маринадом.