— Рідкий, — Оксана Григорівна відсунула від себе тарілку й сухо цокнула ложкою об край. — Я ж казала: буряк треба терти на тертці, а не кришити ножем. І лаврового листя ти знову накидала забагато.
Борщ парував у великій каструлі на плиті. Ще п’ять годин тому я підвелася майже в темряві, аби встигнути на базар по свіжу яловичину. Вистояла чергу, вибрала мозкову кісточку — саме таку, як любить Дмитро. Потім чистила овочі, різала, окремо запікала буряк у фользі, щоб він не віддав сік у бульйон раніше, ніж треба. Тричі куштувала. Досолювала буквально по чверті ложки.
І після всього цього почула: «рідкий».
Я працюю фармацевткою. Шість днів на тиждень стою за першим столом: консультую людей, перевіряю рецепти, звіряю залишки, розкладаю препарати. Субота була моїм єдиним днем перепочинку. Була — доки у дві тисячі вісімнадцятому Оксана Григорівна не перебралася в сусідній район. Відтоді мої суботи перестали належати мені.
Щотижня. Чотири рази на місяць. Без пауз, без попереджень, без простого запитання, чи мені зручно. Вона з’являлася рівно о десятій ранку, вмощувалася на кухні й чекала обіду. Дмитро відчиняв їй двері, цілував у щоку, а потім ішов дивитися футбол. Готувати залишалася я.
— Маріє, ти чого мовчиш? Я ж тобі не дурниці кажу, — Оксана Григорівна посунула тарілку ще далі, ніби та особисто її образила. — Моя мати, царство їй небесне, варила такий борщ, що ложка стояла. А в тебе — наче компот.
— Мамо, та смачно ж, — тихо промовив Дмитро, навіть не підводячи очей від своєї тарілки. Він уже їв: швидко, мовчки, підбираючи хлібом кожну краплю.
— Тобі все смачне, ти невибагливий, — відмахнулася Оксана Григорівна. — А я до якості звикла.
Я стояла біля плити. Фартух був у темних плямах від бурякового соку, долоні ще пашіли від гарячої каструлі. Три години пішло тільки на цей борщ. Кісточка коштувала чотириста вісімдесят гривень. Сметану я теж купила окремо — домашню, на базарі.
А тоді Оксана Григорівна підвелася, підійшла до плити й вилила свою порцію назад у каструлю. Не в мийку — саме в каструлю. Просто в мене на очах.
— Недоварений, — спокійно сказала вона. — Нехай ще трохи покипить.
Борщ стояв на вогні чотири години. Буряк був м’який, капуста стала майже прозорою, картопля розпадалася від дотику ложки. Я чудово знала, що страва готова. На роботі колеги не раз просили в мене рецепт цього борщу. Три дівчини з ранкової зміни навіть записали його собі в телефон.
Та я промовчала.
Я забрала тарілку Оксани Григорівни й поставила її в мийку.
— Якщо несмачно, не змушуйте себе, — рівним голосом сказала я.
Вона глянула на мене так, ніби я дала їй ляпаса. Дмитро перестав жувати. На кухню впала така тиша, що було чути, як потріскує конфорка.
— Я ж не зі злості, — Оксана Григорівна стиснула губи в тонку лінію. — Я тебе вчу.
Вісім років. Вісім довгих років вона мене «вчила». І того вечора, коли я складала вимиті тарілки в сушарку, у голові раптом промайнула думка: може, з мене вже досить цих уроків? Але думка так само швидко зникла. Дмитро сказав, що мати хвилюється, що вона сама, що їй нудно. І я знову проковтнула відповідь.
А за тиждень Оксана Григорівна урочисто повідомила, що тепер приїздитиме щосуботи. Не просто на обід — вона, бачте, буде «допомагати на кухні». Я лише кивнула. Дмитро щиро зрадів.
Наступної суботи Оксана Григорівна з’явилася з пакетом. Усередині були чорний перець горошком, сушений кріп, хмелі-сунелі й лаврове листя, загорнуте окремим вузликом.
— Ось, — вона розклала все це на столі. — Нормальні спеції. А свої можеш викинути.
Я саме готувала курку з картоплею. Філе ще з вечора маринувалося в кефірі з часником — це був мій перевірений рецепт. Картоплю я порізала часточками, змастила олією, присипала паприкою й поставила все запікатися. Страва мала провести в духовці півтори години.
Коли я винесла форму на стіл, Оксана Григорівна мовчки дістала свій перець, відкрила млинок і почала крутити його просто над спільною стравою. Щедро, без паузи, не спитавши ні в кого дозволу.
— От тепер це хоча б їсти можна, — сказала вона, прибрала млинок і взяла виделку.
Дмитро потягнувся по шматок курки. Спробував — і одразу закашлявся, бо перцю виявилося надто багато.
— Мамо, навіщо стільки? — він схопився за склянку з водою.
— То без перцю тобі було нормально? — Оксана Григорівна докірливо подивилася на нього. — Їв прісну їжу й ще радів?
Я залишилася стояти в дверному отворі й мовчки дивилася на стіл.