У мене в голові одна за одною спливали дрібниці, які ніхто, крім мене, не помічав. Півтори години в духовці. Кефірний маринад, замішаний ще звечора. Паприка, яку я не купувала в першому-ліпшому магазині, а замовляла окремо — копчену, іспанську, по сімсот гривень за баночку. І все це за одну мить було перекреслено кількома обертами млинка з перцем. Просто зверху. Без жодного слова.
— Оксано Григорівно, — промовила я неголосно, намагаючись не зірватися, — я готувала цю страву за рецептом. Там був маринад, спеції, паприка. Вона вже була доведена до смаку.
— Доведена — це коли смачно, — свекруха навіть очей не підвела. — А тут було прісно.
Дмитро сидів мовчки. Як завжди. За всі ці вісім років він жодного разу — жодного — не сказав матері: «Марія добре готує». Ніколи не став поруч зі мною. Ніколи не попросив її не лізти до їжі, яку приготувала не вона.
Я підійшла до столу, взяла форму з куркою обома руками — навіть крізь рушник кераміка пекла пальці — і понесла її назад на кухню.
— Якщо мою їжу треба виправляти, то виправляйте самі, — сказала я, ставлячи форму на плиту.
Оксана Григорівна впустила виделку на тарілку. Дмитро рвучко підвівся з місця.
— Маріє, ти чого починаєш? — він витер губи серветкою. — Мама ж нічого такого не сказала.
Нічого такого. Щосуботи майже чотири тисячі гривень на продукти. Пів дня біля плити. І чужі приправи поверх мого маринаду, моєї роботи, мого терпіння.
Я не стала відповідати. Накрила форму кришкою й пішла до кімнати. З кухні ще долинав голос Оксани Григорівни:
— Бачиш, яка вона? Уже й слова сказати не можна.
Дмитро зайшов хвилин за двадцять. Повідомив, що мати засмутилася. Попросив мене вийти й перепросити.
Я не вийшла.
Увечері, коли Оксана Григорівна поїхала, я дістала з шухляди блокнот. Звичайний зошит у клітинку, у синій обкладинці. Відкрила першу сторінку й написала: «Субота, 14 вересня. Продукти — 4200 грн. Час приготування — 4,5 години. Підсумок — свекруха засипала все перцем. Подяки не було ні від кого».
Відтоді я занотовувала кожну суботу. Суми, витрачений час, що саме готувала і як на це реагували. Блокнот лежав у комоді, під акуратною стопкою рушників.
За два тижні Дмитро сказав, що мама хоче приїжджати частіше. Можливо, ще й по середах. Я запитала, для чого. Він знизав плечима: «Ну, вона сумує». Я подивилася на нього й промовчала. У блокноті з’явився новий запис.
Тієї суботи в мене гостювала подруга. Юлія — ми колись працювали разом, ще років десять тому, до її переїзду. Вона приїхала на вихідні, і я запросила її на обід. Мені хотілося показати, що в нас усе гаразд. Родина, дім, накритий стіл — усе, як має бути.
Я спекла пиріг із капустою та яйцем. Тісто замісила ще в п’ятницю ввечері, а зранку розкачала. Для начинки сорок хвилин тушкувала капусту на тихому вогні, додала чотири варені яйця й свіжий кріп. Пиріг вийшов високий, рум’яний, із тонкою хрумкою скоринкою. Я розрізала його на вісім рівних шматків і розставила тарілки.
Юлія скуштувала, заплющила очі й усміхнулася.
— Маріє, це щось неймовірне. Тобі треба пекти на замовлення. Я серйозно.
Я мимоволі всміхнулася. Перший комплімент за два місяці. На моїй власній кухні, за моїм власним столом — перший добрий відгук.
Оксана Григорівна з’явилася без попередження. Увійшла, побачила Юлію, коротко кивнула й одразу сіла за стіл.
— Пиріг? — вона взяла шматок, відкусила й почала повільно жувати. — Усередині тісто сире.
Сирим воно не було. Я перевіряла дерев’яною шпажкою — вона вийшла сухою. Скоринка зарум’янилася рівномірно, начинка добре пропеклася. Та Оксана Григорівна відкусила ще раз і відсунула тарілку.
— Це не пиріг, — сказала вона вже голосніше, так, щоб Юлія точно почула. — Це підошва. Тісто тягнеться, як гума. Начинка кисла. Не розумію, як можна двадцять чотири роки бути заміжньою і так і не навчитися пекти.
Юлія перестала жувати. Спершу глянула на мене, потім — на Оксану Григорівну. Пауза тривала всього кілька секунд, але мені здалося, що минула ціла хвилина.
— Оксано Григорівно, — я поставила чашку на стіл. — За вісім років ви жодного разу не залишили на тарілці навіть крихти. Ні борщу, ні курки, ні котлет. Може, та підошва все ж не така вже й погана?
Обличчя свекрухи налилося темним рум’янцем. Вона розтулила рот, потім знову стулила. З кімнати долетів голос Дмитра:
— Маріє, ну досить уже!
Юлія мовчки доїла свій шматок. Потім узяла другий.
— Дуже смачно, — сказала вона, дивлячись просто на Оксану Григорівну.
Після обіду свекруха поїхала, навіть не попрощавшись. Юлія допомогла мені прибрати зі столу, і на кухні стало тихо.