— Рідкий, — Ольга Григорівна відсунула від себе тарілку й легенько вдарила ложкою по її краю. — Я ж тобі казала: буряк треба терти на тертці, а не кришити ножем. І лаврового листа ти знову насипала забагато.
На плиті у великій каструлі парував борщ. Ще п’ять годин тому я піднялася майже в темряві, аби встигнути на базар по свіже м’ясо. Вистояла чергу, вибрала саме ту мозкову кісточку, яку любив Максим. Потім усе чистила, різала, окремо запікала буряк у фользі, щоб він не віддав сік бульйону завчасно. Тричі куштувала. Сіль додавала обережно, буквально по чверті ложки.
І після всього — «рідкий».
Я працюю фармацевткою. Шість днів на тиждень стою за аптечним прилавком: пояснюю людям, як приймати ліки, перевіряю рецепти, звіряю залишки. Субота — мій єдиний вихідний. Точніше, була ним до дві тисячі вісімнадцятого року, коли Ольга Григорівна перебралася в сусідній район. Відтоді мої суботи перестали належати мені.
Щотижня. Чотири рази на місяць. Без пауз, без попередження, без запитання, чи мені зручно. Вона з’являлася близько десятої ранку, вмощувалася на кухні й чекала обіду. Максим відчиняв їй двері, цілував у щоку та йшов дивитися футбол. А я залишалася біля плити.
— Оксано, чого ти мовчиш? Я ж тобі не дурниці кажу, — Ольга Григорівна посунула тарілку ще далі, ніби та особисто її образила. — Моя мама, хай земля їй буде пухом, такий борщ варила, що ложка стояла. А в тебе — якийсь компот.
— Мамо, та смачно ж, — тихо озвався Максим, навіть не підвівши очей від тарілки. Він уже їв: швидко, мовчки, підбираючи хлібом густину.
— Тобі все смачно, ти невибагливий, — відмахнулася Ольга Григорівна. — А я до нормальної якості звикла.
Я стояла біля плити у фартуху, заляпаному буряковим соком. Долоні ще пекли від гарячої каструлі. Три години пішло тільки на цей борщ. Кісточка коштувала чотириста вісімдесят гривень. Сметану я купила окремо — домашню, теж із базару.
Потім Ольга Григорівна підвелася, підійшла до плити й вилила свою порцію назад у каструлю. Не в раковину — саме в каструлю. На моїх очах.
— Не доварений, — рівно сказала вона. — Нехай ще покипить.
Борщ кипів чотири години. Буряк був м’який, капуста стала майже прозорою, картопля розсипалася від дотику ложки. Я чудово знала: він готовий. На роботі колеги не раз просили в мене рецепт цього борщу. Три дівчини з ранкової зміни навіть записали його собі в телефон.
Та я змовчала.
Я взяла тарілку Ольги Григорівни й віднесла її до мийки.
— Якщо вам несмачно, не змушуйте себе, — сказала я спокійно, без підвищення голосу.
Вона глянула на мене так, наче я дала їй ляпаса. Максим завмер із ложкою в руці. На кухні раптом стало зовсім тихо.
— Я ж не зі зла, — Ольга Григорівна стиснула губи. — Я тебе вчу.
Вісім років. Вона «вчила» мене вісім років. Того вечора, розставляючи вимитий посуд у сушарці, я вперше чітко подумала: може, досить із мене цих уроків? Але думка швидко згасла. Максим почав пояснювати, що мама хвилюється, що вона самотня, що їй нудно. І я знову нічого не відповіла.
А вже за тиждень Ольга Григорівна заявила, що відтепер приїжджатиме щосуботи. І не просто сидітиме — вона, бачте, буде «допомагати на кухні». Я мовчки кивнула. Максим, звісно, зрадів.
Наступної суботи Ольга Григорівна прийшла з пакетом. У ньому були чорний перець горошком, сушений кріп, хмелі-сунелі й лавровий лист, загорнутий окремо.
— Ось, — вона розклала все переді мною на столі. — Нормальні спеції. А свої можеш викинути.
Я саме готувала курку з картоплею. Філе ще з вечора маринувалося в кефірі з часником — мій перевірений рецепт, який ніколи не підводив. Картоплю я порізала часточками, змастила олією, притрусила паприкою. Страва мала провести в духовці півтори години.
Коли я поставила форму на стіл, Ольга Григорівна витягла свій перець, відкрутила млинок і почала щедро сипати просто зверху. У спільну форму. Не питаючи. Мовчки. Так, ніби це було само собою зрозуміло.
— Ось тепер це хоч їсти можна, — сказала вона, прибрала млинок і взяла виделку.
Максим потягнувся до шматка, відкусив і відразу закашлявся: перцю виявилося надто багато.
— Мамо, навіщо стільки? — він схопився за склянку з водою.
— Тобто без перцю тобі було добре? — Ольга Григорівна подивилася на нього з докором. — Їв прісне й ще радів?
Я стояла в дверному отворі й мовчки дивилася на вечерю, яку щойно зіпсували без жодного дозволу.