Півтори години в духовці. Маринад на кефірі, замішаний ще звечора. Окрема копчена іспанська паприка, яку я спеціально замовляла, — сімсот гривень за баночку. І поверх усього цього — грубий чорний перець із млинка. Просто так. Без жодного «можна?».
— Ольго Григорівно, — промовила я неголосно, стримуючи голос, — я готувала курку за рецептом. Там був маринад, паприка, спеції. Страва вже була доведена до смаку.
— До смаку — це коли смачно, — вона навіть очей не підвела. — А в тебе воно було ніяке.
Максим сидів мовчки. Як завжди. За всі вісім років він жодного разу — жодного — не сказав матері: «Оксана добре готує». Жодного разу не став поруч зі мною. Жодного разу не попросив її не лізти до страв, які я приготувала.
Я підійшла до столу, взяла форму з куркою обома руками — крізь рушник вона все одно обпікала долоні — і понесла на кухню.
— Якщо мою їжу треба виправляти, — сказала я, — тоді виправляйте самі.
Виделка дзвякнула об тарілку: Ольга Григорівна випустила її з руки. Максим напівпідвівся.
— Оксано, ти чого починаєш? — він витер губи серветкою. — Мама ж нічого такого не сказала.
Нічого такого. Щосуботи — майже чотири тисячі гривень на продукти. П’ять годин біля плити. А потім — чужі руки, чужі зауваження і чужі спеції поверх моєї роботи.
Я не стала відповідати. Поставила форму на плиту, накрила кришкою й пішла до кімнати. З кухні долинав ображений голос Ольги Григорівни:
— Бачиш, яка вона? Уже й слова сказати не можна.
Максим зайшов до мене хвилин за двадцять. Повідомив, що мати засмутилася. Попросив вийти й перепросити.
Я не вийшла.
Увечері, коли Ольга Григорівна поїхала, я витягла з шухляди блокнот. Звичайний, у клітинку, із синьою обкладинкою. Відкрила першу сторінку й написала: «Субота, 14 вересня. Продукти — 4200 гривень. Час приготування — 4,5 години. Результат — свекруха пересипала перцем. Подяки — нуль».
Відтоді я робила записи щосуботи. Скільки витратила. Скільки годин простояла на кухні. Що сказала Ольга Григорівна. Як відреагував Максим. Блокнот лежав у комоді, під акуратною стопкою рушників.
За два тижні Максим між іншим сказав, що мама хотіла б навідуватися частіше. Можливо, ще й по середах. Я запитала, навіщо. Він знизав плечима: мовляв, вона сумує. Я лише подивилася на нього й промовчала. А в блокноті з’явився новий рядок.
Тієї суботи до мене прийшла подруга. Юлія. Колись ми разом працювали, ще років десять тому, до її переїзду. Вона приїхала на вихідні, і я запросила її на обід. Мені хотілося показати, що в нас усе нормально. Родина, дім, накритий стіл — як у людей.
Я пекла пиріг із капустою та яйцем. Тісто поставила ще в п’ятницю ввечері, зранку розкачала. Для начинки сорок хвилин томила капусту на малому вогні, додала чотири варені яйця й свіжий кріп. Пиріг вийшов високий, рум’яний, із хрусткою скоринкою. Я розрізала його на вісім рівних шматків і розставила тарілки.
Юлія скуштувала, заплющила очі й усміхнулася.
— Оксано, це щось неймовірне. Тобі треба пекти на замовлення. Я серйозно.
Я всміхнулася у відповідь. Перший комплімент за два місяці. У моїй кухні. За моїм столом. Перший.
Ольга Григорівна з’явилася без попередження. Просто зайшла, побачила Юлію, коротко кивнула й сіла до столу.
— Пиріг? — вона взяла шматок, відкусила й почала повільно жувати. — Усередині тісто сире.
Сирим воно не було. Я перевіряла дерев’яною шпажкою — вона вийшла сухою. Скоринка підрум’янилася як треба, начинка пропеклася. Але Ольга Григорівна зробила ще один маленький укус і відсунула тарілку.
— Це не пиріг, — сказала вона голосніше, так, щоб Юлія точно почула. — Це підошва. Тісто тягнеться, наче гума. Начинка кисла. Не розумію, як можна двадцять чотири роки бути заміжньою й досі не навчитися пекти.
Юлія перестала жувати. Перевела погляд із мене на Ольгу Григорівну. Мовчанка тривала, може, три секунди, але мені здалося — цілу хвилину.
— Ольго Григорівно, — я обережно поставила чашку на стіл, — за вісім років ви жодного разу не залишили на тарілці навіть крихти. Ні борщу, ні курки, ні котлет. Можливо, та підошва не така вже й погана?
Обличчя Ольги Григорівни налилося темним рум’янцем. Вона розтулила рота, потім знову стулила. З кімнати долинув голос Максима:
— Оксано, ну досить уже!
Юлія мовчки доїла свій шматок. Потім узяла другий.
— Дуже смачно, — сказала вона, дивлячись просто на Ольгу Григорівну.
Після обіду свекруха поїхала. Навіть не попрощалася. Юлія допомогла мені прибрати зі столу, і на кухні стало тихо.