Я раптом усвідомила, що вчепилася пальцями в край стільниці так міцно, аж побіліли кісточки. Серце не забилося швидше. Навпаки — ніби на мить завмерло, а тоді знову пішло рівно, важко й повільно.
Я підвелася.
Підійшла до плити, взяла каструлю з супом. Обережно, обома руками, через рушник. Винесла її до дверей і поставила на підлогу.
Потім повернулася до столу. Забрала пательню з котлетами, салатницю, хлібницю. Усе мовчки, без метушні, наче виконувала давно продуманий порядок дій.
Максим нарешті підняв очі.
— Що ти робиш?
Я не відповіла. Винесла все в передпокій, дістала великий пакет і почала складати туди каструлю, пательню, миску. Зав’язала вузол. Натягнула куртку. Взяла ключі від машини.
— Оксано, ти куди? — Ольга Григорівна навіть підвелася зі стільця.
Я зупинилася на порозі кухні й повільно перевела погляд з неї на Марту, потім на Анастасію, потім на Максима.
— Мій суп вам не смакує? Котлети, кажете, сухі? У салаті сиру замало? — мій голос звучав напрочуд спокійно. Без крику, без сліз, без тремтіння. — Тоді сьогодні обіду не буде.
— Оксано, припини, — Максим різко встав. — Ти що, з глузду з’їхала? Це ж моя мати!
— Твоя мати вісім років їсть те, що я готую, і вісім років повторює, що це несмачно, — я притисла пакет до грудей. — Триста вісімдесят чотири суботи. Півтора мільйона гривень на продукти. По п’ять годин кожного вихідного. І жодного «дякую». Жодного разу.
Ольга Григорівна застигла з напіввідкритим ротом. Марта розгублено перезирнулася з Анастасією.
— Але ж ви все з’їдали, — я подивилася просто на свекруху. — До крихти. Тарілки щоразу були порожні. Завжди. А потім починалося: «водянистий», «підошва», «вона не вміє готувати». Ну то тепер готуйте самі.
Я вийшла з кухні. У передпокої взулася, підхопила важкий пакет і попрямувала до машини. Поклала їжу в багажник і повернулася до квартири.
— Можете зазирнути в холодильник, — сказала я вже з коридору. — Там нічого немає. Усе, що було, пішло на ваш обід.
Марта підвелася першою й рвучко відчинила дверцята холодильника. Полиці сяяли порожнечею. Масло я прибрала. Сметану теж. Залишилися тільки гірчиця та стара банка огірків.
— Ти це серйозно? — Марта обернулася до мене.
— Абсолютно, — відповіла я. — Їдьте додому. Або чекайте вечора — Максим може замовити доставку. За свої гроші.
Ольга Григорівна мовчки взяла сумку. Так само мовчки одягла пальто. Марта й Анастасія почали збиратися слідом за нею. Максим стояв у коридорі й дивився на мене так, ніби бачив не дружину, а незнайому людину.
— Ти хоч розумієш, що накоїла? — тихо спитав він.
— Розумію, — сказала я. — Уперше за вісім років я перестала ковтати образи.
Вони поїхали. Двері зачинилися, і квартира раптом стала неприродно тихою. Я стояла посеред кухні, де досі пахло котлетами й супом, але на столі лишилися тільки порожні тарілки. Ноги налилися свинцем, і я опустилася на табуретку.
Тиша була така щільна, що я почула, як за вікном проїхала машина. Я притисла долоні до обличчя. Від них пахло цибулею та часником. Ще кілька годин тому ці руки крутили фарш, різали овочі, мішали суп. Тепер вони просто лежали в мене на колінах — втомлені, непотрібні, але нарешті мої.
Увечері я спустилася до машини й забрала пакет. Розігріла суп. Виклала на тарілку три котлети. Максим сидів у кімнаті й не промовляв ні слова. Я вечеряла сама. І вперше за вісім років субота належала мені.
Котлети були м’які й соковиті. Суп — саме такий, як треба. Я й раніше це знала. Просто того вечора нарешті дозволила собі в це повірити.
Минув місяць. Ольга Григорівна не телефонує. Жодного разу за чотири тижні. Максим їздить до неї щосуботи сам, повертається пізно й нічого не пояснює. Марта написала в родинний чат одне-єдине слово: «егоїстка». Анастасія поставила під ним уподобайку.
Я й далі готую по суботах. Для себе. І для чоловіка — якщо він удома. Без поспіху, без двадцяти чотирьох котлет, без п’яти тисяч гривень за один похід на ринок. Учора зварила грибний суп із трьох інгредієнтів. Максим з’їв дві тарілки й сказав: «Смачно». Уперше за довгий час — не озираючись на матір.
Зошит у клітинку лежить у шухляді комода. Я більше нічого туди не записую.
Та іноді все одно думаю: може, треба було інакше? Сісти за стіл, спокійно поговорити, пояснити словами? Не виносити їжу на очах у всіх, не демонструвати порожній холодильник, не доводити до сцени?
А потім згадую триста вісімдесят чотири суботи. Півтора мільйона гривень. І те слово — «підошва» — сказане при сторонній людині.
То я тоді справді перегнула? Чи вісім років — достатній строк, щоб нарешті перестати мовчати?