Я опустилася на табурет, а пальці самі потягнулися до фартуха: склала його навпіл, розрівняла долонею, знову перегнула, ніби від цієї дрібної роботи в голові могло стати спокійніше.
— Вона завжди так поводиться? — тихо спитала Юлія.
— Уже вісім років, — відповіла я. — Щосуботи.
Юлія лише похитала головою. Більше нічого не сказала. Але інколи мовчання близької людини звучить гучніше за будь-які слова.
Увечері Максим подзвонив матері. Розмова тривала хвилин двадцять. Потім він повернувся на кухню й повідомив:
— Вона образилася. Каже, ти принизила її перед сторонньою людиною.
Перед сторонньою людиною. Юлія — моя подруга, ми знайомі п’ятнадцять років. А те, що Ольга Григорівна роками принижувала мене при ній, виходить, нікого не бентежило.
Я дістала записник. Субота, дванадцяте жовтня. Продукти — три тисячі вісімсот гривень. Час — шість годин, якщо рахувати тісто. Підсумок — «підошва» при подрузі.
Максим пішов спати. А я залишилася за кухонним столом і почала рахувати. Чотири суботи на місяць. Вісім років. Триста вісімдесят чотири суботи. По чотири-п’ять тисяч гривень щоразу. Виходило понад півтора мільйона. Я перерахувала. Потім ще раз.
Наступної суботи Ольга Григорівна приїхала так, ніби нічого не сталося. Із тією самою млинкою для перцю в сумці.
Третя субота листопада почалася для мене о шостій ранку. За вікном висіло сіре мокре небо, і найбільше у світі хотілося не вставати, а сховатися під ковдру й удавати, що цього дня не існує. Та напередодні Максим сказав: «Мама буде не сама. Приїде з Мартою та Анастасією».
Марта — його сестра. Анастасія — племінниця, дев’ятнадцять років. За все життя я бачила їх тричі. Востаннє — чотири роки тому, на ювілеї Ольги Григорівни. Тоді Марта скуштувала мій салат і кинула: «Ну, як для домашнього — зійде».
Я пішла на базар. Купила яловичину, свинину на котлети, овочі для салату, сметану, зелень. Потім забігла до магазину — по хліб, масло й сир для нарізки. Повернулася додому й одразу стала до плити.
Зварила суп зі свіжою капустою. Котлети робила по-домашньому: фарш прокрутила двічі, додала хліб, розмочений у молоці, і дрібно натерту цибулю. Смажила на чавунній пательні, яку колись подарувала мені мама. Кожну котлету — по п’ять хвилин з одного боку й стільки ж з другого. Двадцять чотири штуки. Майже дві години біля плити.
Салат був простий: огірки, помідори, редиска, зелень і олія. Нічого вигадливого, зате все свіже, щойно з базару.
До дванадцятої стіл уже чекав гостей. П’ять тарілок, п’ять наборів приборів, серветки. Хліб нарізаний рівними скибками, масло — у маслянці. Я зняла фартух, умилася й переодяглася в чисту кофту.
Вони з’явилися о дванадцятій п’ятнадцять. Ольга Григорівна, Марта й Анастасія. Максим відчинив двері, поцілував матір, обійняв сестру. Я стояла в коридорі й чекала, поки на мене бодай хтось зверне увагу.
— Ого, — Марта повісила куртку й потягнула носом повітря. — Котлетами пахне. Мамо, ти ж казала, що вона готувати не вміє?
Ольга Григорівна не відповіла. Лише стиснула губи тим самим рухом, який я за ці роки бачила вже понад триста разів.
Ми сіли до столу. Я розлила суп, поставила тарілку з котлетами, підсунула салат.
Ольга Григорівна скуштувала ложку супу й одразу відклала її вбік.
— Капуста тверда.
Капуста варилася рівно стільки, скільки треба. Я перевіряла.
Марта відрізала шматочок котлети, прожувала й поклала виделку на край тарілки.
— Сухуваті. Ти хліб у фарш клала?
Клала. Розмочений у молоці. Як завжди.
Анастасія тим часом перебирала виделкою салат.
— А чого без сиру? Із сиром же смачніше.
Це був овочевий салат. З олією. Без сиру. Саме тому, що він овочевий.
Максим їв мовчки. Голова опущена, ложка механічно рухається від тарілки до рота й назад. Він не втручався. Він ніколи не втручався.
Ольга Григорівна перевела погляд на Марту. Марта — на Ольгу Григорівну. І тоді свекруха сказала голосно, так, щоб почули всі на кухні:
— От бачиш, Марто. Я ж тобі розповідала. Двадцять чотири роки заміжня, а до пуття нічого не навчилася. Ні супу зварити, ні котлет посмажити. Я в її віці на тридцять людей стіл накривала, і всі добавки просили.
Марта кивнула, ніби ставила печатку на вироку.
— Мама має рацію. Ти справді не вмієш готувати. Не ображайся, але це факт.
Факт. Двадцять чотири котлети. Дві години біля пательні. П’ять тисяч чотириста гривень за продукти — суму з чека я запам’ятала точно. Триста вісімдесят чотири суботи. І тепер — «факт».
Саме в цю мить я відчула, що всередині щось остаточно обірвалося.