— Ще раз полізеш до моїх грошей заради своєї мами — поїдеш до неї з рюкзаком, зрозумів? І капці свої прихопи, герою родинного подвигу.
Дмитро навіть не відразу опустив телефон. Він сидів на дивані, втупившись у екран, мов підліток, якого застукали не там і не в той момент. Лише за кілька секунд повільно підвів очі.
— Оксано, ти можеш не починати з порога? Знову що сталося?
— «Знову», значить, — Оксана різко кинула на стіл цупкий конверт. — Ось що сталося. Я щойно втретє перерахувала. Там знову бракує п’ять тисяч. Знову, Дмитре. Не двісті гривень на молоко, не тисяча на таксі, а п’ять. І це вже не випадковість, а сімейний атракціон під назвою: «вгадай, хто тут господар у квартирі».
— А я тут до чого? — він одразу напружився, хоча вираз обличчя став такий, ніби зізнання вже було написане в нього в голові. — Я не брав.
— Авжеж. Ти ж у нас свята людина. Просто гроші побачили світле майбутнє й самі пішли назустріч долі.
— Оксано, досить уже.
— Ні, не досить. Я місяць мовчала. Першого разу подумала, що сама помилилася. Другого — що, може, витратили й не помітили. Третього — що ти взяв і забув сказати. Але коли це четвертий раз за місяць, то це вже не провали в пам’яті, а звичайна арифметика.
Дмитро підвівся, засунув телефон у кишеню спортивних штанів і провів долонею по обличчю.
— Я не брав. Чесно. Слово даю.
— Тоді хто? Кіт? Він, звісно, нахабний, але готівку поки що не освоїв.
— Не починай про маму, добре? — Дмитро відразу сіпнувся. — Вона заходила тільки квіти полити.
— Ага, ось воно що. Квіти полити. І заодно конверт провітрити?
— Та що ти вигадуєш?
— Я не вигадую, я складаю два і два. Ключі є в нас і в Галини Іванівни. Я грошей не беру. Ти, як сам кажеш, теж не береш. Хто залишається? Листоноша Пєчкін?
Дмитро скривився.
— Ти навмисне все до неї зводиш.
— А ти навмисне від неї все відводиш. У тебе талант. Можеш у цирку виступати.
Він пройшовся кімнатою й удав, ніби його страшенно хвилює, чи рівно лежить плед на бильці дивана. В Оксани від цього руху сіпнулася щока. Вона надто добре знала цей його ритуал: коли сказати по суті нічого, треба зобразити бурхливу хатню діяльність.
— Я не хочу зараз сваритися, — видавив він.
— А я, по-твоєму, хочу? Думаєш, це в мене таке хобі — після роботи ввечері стояти біля комода й почуватися дурепою? Я ці гроші відкладала на машину. На ремонт, Дмитре. Не на шубу, не на манікюр, не на «хочу красивого життя». У нас підвіска гримить так, ніби в багажнику оселився сердитий слюсар.
— Я все розумію.
— Ні, не розумієш. Якби розумів, ти давно сам поговорив би з матір’ю.
— Бо говорити нема про що! — спалахнув він. — Ти її вже наперед виставила…
Саме цієї миті в замку повернувся ключ.
Оксана навіть не здригнулася. Тільки всміхнулася — коротко, зло й зовсім без радості.
— О. З’явилася головна дійова особа. Тепер і поговоримо. Повним складом.
Двері відчинилися, і в передпокій зайшла Галина Іванівна — у плащі кольору «втомлений бузок», із пакетом із супермаркету та обличчям людини, яка прийшла не в гості, а з перевіркою.
— Це що ви тут на весь під’їзд горлали? — голосно сказала вона просто з порога. — Я ще на сходах чула. Нормальні люди після роботи вечеряють, а ви вистави влаштовуєте. Дмитре, ти знову голодний? Я вам курку купила. Бо у вас у холодильнику, як завжди, смуток, йогурт і три яйця.
Оксана повільно повернулася до неї.
— Дуже вчасно. Ми саме обговорюємо зникнення грошей.
Галина Іванівна поставила пакет на підлогу й примружилася.
— Яких це ще грошей?
— Моїх. Із конверта. З комода. П’ять тисяч гривень. Сьогодні. А перед цим ще раз, і ще, і ще.
Свекруха випросталася.
— На що ти натякаєш?
— Я не натякаю. Я питаю прямо. Ви брали?
— Ти вже зовсім? — голос Галини Іванівни миттєво підскочив на дві октави. — Я, значить, до сина прийшла, продуктів принесла, а мене тут допитують, наче на базарі через чужий гаманець?!
— Не через гаманець, а через систематичне зникнення грошей, — рівно відповіла Оксана. — Різниця є.
— Яка ти чемна, коли хамиш, дивлюся, — пирхнула свекруха. — Дмитре, ти чуєш, як зі мною розмовляють?
Дмитро завмер між кухнею та кімнатою, ніби обирав, де йому буде безпечніше. Та безпечного місця в цій квартирі вже не лишилося.
— Мамо, давай спокійно…
— Спокійно? — Галина Іванівна сплеснула руками. — Звісно, спокійно. Твоя дружина звинувачує мене в крадіжці, а я маю тихенько всміхатися? Може, ще подякувати? Оксано, ти нічого не переплутала? Я, між іншим, сюди не з порожніми руками прийшла.
— Зате йшли звідси, очевидно, теж не з порожніми, — відрубала Оксана.
— Та ти…
— Мамо, — втрутився Дмитро, — зачекай…
— Ні, це ти зачекай! — Галина Іванівна різко обернулася до нього. — Спершу послухаю, до чого договориться твоя благовірна. Давай, Оксано, кажи. Просто в очі. Ти вважаєш, що я взяла ваші гроші?
Оксана схрестила руки на грудях.
— Я вважаю, що гроші зникають саме в ті дні, коли ви буваєте тут без нас. І ще я вважаю, що досить удавати, ніби це туман, містика та злі духи панельного будинку.
— Ой, подивіться на неї. Жартує вона. Дівчина з гумором. А сама за копійку вдавиться.
— За копійку — ні. А за свої гроші я боротимуся.
— Свої? — свекруха глузливо всміхнулася. — У вас у сім’ї тепер усе ділиться на твоє і його? Дуже цікаво. А коли на море їздили, то чиї були гроші? А холодильник хто вам допомагав купувати? А коли ви тільки в цю квартиру в’їхали, хто вам половину каструль віддав, нагадати?
— Згадайте ще три рушники й вазочку. Може, я одразу до музею вдячності сходжу.
— Ти знущаєшся?
— Ні. Я просто втомилася. Втомилася від того, що ви ходите сюди, як до себе додому. Втомилася від ваших пакетів із фразою «я вам принесла», після яких у нас зникає то курка, то сир, то гроші. Втомилася від ваших ключів. Втомилася від того, що мій чоловік при слові «мама» перетворюється на меблі.
Дмитро смикнувся.
— Оксано!
— Що «Оксано»? Формулювання не подобається? Підбери інше. Тільки чесне.
Галина Іванівна шумно втягнула повітря.
— А, ось у чому річ. Тебе мої ключі дратують. Не гроші, не допомога, а те, що я можу зайти до сина. Так би й сказала.
— Добре. Скажу. Мене дратує, що ви заходите без попередження. Мене дратує, що ви відчиняєте наші шафи. Мене дратує, що на все у вас одна відповідь.
